Шрифт:
По ньому не снували дiтлахи, не бiгали з веселим гавкотом бiлi й чорнi пуделi. Цирк бiльше не був «iншою планетою», а якщо й був, то ця планета добряче обшарпалася, зависнувши в безповiтряному просторi прикрашеного мiста. У її вкритих попелом кратерах, у її надрах, що потоншали до розмiру пергаментного паперу, спочивали рiзнобарвнi кульки, запорошенi факiрськi рукавички, бутафорськi носи й черевики клоунiв. Вродлива карлиця Лю-Лю бiльше не виходила на арену з виводком пухнастих доглянутих собачок — вона плела шкарпетки з фарбованої вовни i щонедiлi продавала їх на базарi, щоб увечерi купити чверть лiтра дешевої горiлки, блакитноокий силовий жонглер Стасик животiв у замiському будинку для iнвалiдiв, а в круглих коридорах цирку мiстилися торговi ятки…
Мiсто бiльше не лякало її. Вона просто була в ньому чужою. Як i тисячi iнших приїжджих. Проте залишалася ще одна справа, яку мусила зробити. Анна-Марiя взяла таксi й назвала адресу свого колишнього помешкання.
Дорогою вона повторювала про себе десь почутий вiрш:
Ми помрем не в Парижi, Тепер я напевно це знаю! — В провiнцiйнiй постелi, Що потом кипить i слiзьми, I твого коньяку не подасть тобi жоден, я знаю, Нiчиїм поцiлунком не будемо втiшенi ми, Пiд мостом Мiрабо Не розiйдуться кола пiтьми… [3][3] Уривок з вірша Наталки Білоцерківець
…Двiр майже не змiнився, тiльки виявився навдивовижу маленьким, нiби звузився i висох. Чи, швидше, вона виросла. На мiсцi колишньої триповерхiвки стояв висотний будинок, i дворик безглуздо контрастував iз його байдужою величавiстю. От i все. Ось вона, її справжня Коперна, що пiшла пiд воду часу, як Атлантида разом iз Санюлями, пухкенькою рудою Адкою, нечисленними сусiдами, що нiколи не замикають своїх дверей, з нахабним рожевощоким Олексою… Усе, усе пiшло пiд воду, й тiльки вона, Анна-Марiя, ще бадьоро тримається на плаву, як дурний корок вiд пляшки.
Вона пройшла всередину двору, де колись стояла дитяча пiсочниця зi смiшним перехнябленим капелюшком-«грибком», оздобленим пiд мухомор. Вiд «грибка» залишився лише низько спиляний пеньок. Анна-Марiя присiла на нього й озирнулася навкруги: колись зелений дворик тепер нагадував колодязь iз глухими високими стiнами дев'ятиповерхiвок, що оточували його пiвколом. Високо у цьому пiвколi синiло небо з кiлькома блiдими зiрками, що вже проклюнулися в ньому. Бiля пiд'їзду стояли чиїсь добряче побитi «Жигулi».
Дверi парадного рипнули, змусивши Анну-Марiю здригнутися. До машини прямував господар. Вiн вийшов з пiд'їзду, на ходу поправляючи широкi спортивнi штани з їдкими зеленими лампасами. Стрижена бiлява потилиця, одутлi молочно-рожевi щоки, хода — перевальцем, короткий влучний плювок через плече… Олекса? Не може бути! Анна-Марiя пiднялася, придивляючись до огрядної постатi. Начебто схожий… Настiльки схожий на її братика-мучителя, немов його збiльшена втроє копiя. Навiть обличчя практично не змiнилося — таке саме гладке й рожеве. Знайоме обличчя. Олекса, що убив Альфонсiно… Олекса, котрий затискав її по кутках… Її довгий страх — Олекса. Невже все-таки — вiн? Тепер вона не вiдчувала страху. Вона йшла йому назустрiч i бачила, як оживають його очi на тьмяному ситому обличчi. Вiн пiдкидав на долонi ключi вiд машини i з цiкавiстю оглядав незнайомку, що наближалася. А вона дивилася впритул, як приборкувачка. I вiн знiтився:
— Ти чого? — навiть ключi жалiбно дзенькнули, щiльно затиснутi в долонi.
— Ну, привiт, брате Олексо… — сказала Анна-Марiя. — Не думала, що побачу тебе ще коли-небудь…
— Ти чого? Чьо ти хочеш? — Вiн перевернув кепку-адiдасiвку козирком на потилицю. — Ми, чьо, знайомi?
— Не «чьо», а «що». А знайомi ми з тобою були рокiв двадцять тому. Навiть жили в одному будинку, в однiй квартирi…
Вiн посмикав себе за нiс (Анна-Марiя добре знала цей жест) i нарештi присвиснув, присiв, зняв кепку, пригладив потилицю розчепiреною п'ятiрнею.
— Оце так! Машко? Оце номер! — Вiн обiйшов машину й наблизився до Анни-Марiї майже впритул, як до музейного експоната за склом. Розглядав її сторожко й зацiкавлено. — Тебе не впiзнати. Ну й фiфа! Хто б мiг подумати… Зайдеш до нас?
— «До вас» — це як?
— Ну, до нас… дружина в мене, шибеникiв двоє…
— А мати?
— Мати з батьком давно вже в ЛТП паряться. На пару.
— Зрозумiло…
— То зайдеш? Посидимо… Ти така класна стала…
Вона майже не слухала його. Вона вже пошкодувала, що взагалi пiдiйшла: зруйнованi замки спогадiв набували обрисiв сумних задвiрок.
— Що-небудь знаєш про Санюль?
— Санюлi?… — його чоло зiбралося складками. — А-а… Санька i Соня… Так їхнiм предкам теж пропонували тут квартиру, коли будинки зносили — рокiв десять тому. Але Сонька замiж вийшла, виїхала. А Саня розбився давно.
— Як розбився?
— Ну, вiн же льотчик. Щось там на випробуваннях не спрацювало…
— Саня все-таки став льотчиком…
— Ага. На свою голову. Лiтає тепер, — Олекса покрутив пальцем над головою.
— А ти, виходить, квартиру отримав…