Ця довга і, до того ж, виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василіка Калокіра, і він якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Києвом, що стало темно-вишневим, тривожним, і на плесо, що швидко синіло…

– Там, у Херсонесі, і в усіх Кліматах, – повів далі він, – як ти, мабуть, княже, добре знаєш, є дуже багато людей, які ненавидять імперію. Туди з Константинополя виганяють усіх, ким невдоволені імператори, туди ж тікають і ті, хто невдоволений імператорами. І хоч Клімати – це фема імперії, і хоч там є їхній стратиг, але херсоніти мають свій конвент, на чолі якого стоїть протевон. Минув короткий час, і мій батько був обраний протевоном, а зараз, коли в імператора Никифора виникла потреба послати василіка до тебе, він зупинився на мені, синові протевона…

– Але ж, – запитав князь Святослав, – імператор Никифор знає те, що ти мені розповів, – хто твій батько і хто сам ти? Як же він посилає тебе до мене?

Василік Калокір задоволено потер руки, а може, йому стало просто холодно, бо з Дніпра починав повівати вітер.

– Імператор Никифор, – відповів він, – звичайно, знає, хто мій батько і хто я, але знає й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кінця. До того ж, він дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикія. Це звання, – щиро признався Калокір, – було дуже мені потрібне, князю. Я маю багато друзів і прихильників у Константинополі, і якщо Никифору не одрубають голови в Сирії, то він незабаром втратить її у Великому палаці, а тоді…

Калокір на мить обірвав потік своїх слів, хижими очима подивився на Дніпро й небо.

– …тоді, – зашепотів він, – для імперії почнеться новий час. Навіщо їй сваритись з Болгарією й Руссю, навіщо їй простягати пазури до великої Вірменії, навіщо їй Клімати й сам Херсонес?

– Ти – добра людина і щедра, – сказав на це Святослав. – Дуже добре й те, що ти, як син протевона, розумієш, що Клімати – це не римська, а руська земля. Якщо говорити правду, то і я думаю, що імператор Никифор робить помилку, починаючи війну з болгарами. Нам, князям Русі, не варто йому в цьому допомагати, не слід іти супроти болгар.

– Ні, княже Святославе, – раптом скрикнув Калокір, – я не говорив, що тобі не слід іти супроти болгар…

– Почекай, Калокіре, – перебив його Святослав. – А що ж, по-твоєму, іти нам на болгар?

– Іти, іти, княже!

– Як же я можу іти супроти Болгарії? За що, для чого? – вже роздратовано промовив князь Святослав.

– Іти для того, щоб Візантія і Болгарія сукупно не пішли проти Русі.

– Болгарія не піде супроти Русі, – впевнено сказав Святослав.

Темне було обличчя в патрикія Калокіра, і страшні, темні його слова:

– Болгарія не піде, але кесар її Петро сукупно з імператором Никифором поведуть своє військо супроти Русі. Слухай, княже Святославе, імператор Никифор вигнав послів Болгарії, але може кожного дня помиритись з кесарем Петром. І коли б він послав п’ятнадцять кентинаріїв нині не тобі, а Петрові, той не вагався б, взяв би їх, бо йому нічого втрачати – він усе вже втратив. Тоді Никифор і Петро вийдуть на Дунай, уже в Руському морі повно грецьких кораблів, вже тьма легіонерів стоїть у Кліматах, вони пливуть вгору по Танаїсу, стоять у Саркелі, збирають хозарів, шлють василіків в печенізькі улуси. Чи бачиш ти тепер, княже, як вони обступають зі всіх боків Русь, як уже ідуть на неї, як навкруг пахне кров’ю?! Коли ж ти підеш на болгар, то зруйнуєш їхні диявольські наміри, ти пройдеш за Дунай і розіб’єш Петра, ти зупинишся тільки під стінами Константинополя.

Темна хмара встала тим часом на заході, від Дніпра зривався й усе дужчав вітер, біля самих ніг Святослава й василіка завирувала, вдарила хвилею вода.

– Я розумію тебе, – перемагаючи шум вітру й хвилі, голосно говорив князь Святослав, – бачу, що замислили імператори ромеїв.

– Золото імператорів лежить на хеландіях, – так само голосно промовив василік. – Бери його, княже, і йди на Петра. Я сказав тобі правду, іди й перемагай. А мені, княже Святославе, допоможеш, коли я буду в Константинополі.

Це вже був не той василік Калокір, який недавно вклонявся князю Святославу, боярам його і всім людям Русі в Золотій палаті, а хижий, неситий син протевона, що розповів про страшні наміри імператорів ромеїв, але жадав власної користі, власної слави в імперії.

– Я розумію тебе, – збагнувши всю суть Калокіра, відповів князь Святослав. – Та зараз нічого не можу сказати. Не сам мушу думати про це, мусить думати вся Русь. Уже пізно. Починається буря. Ходімо до лодії. Згодом я тобі скажу моє слово.

Перемагаючи грудьми дужий холодний вітер, вони швидко пішли до лодії, назустріч ночі, що насувала зі сходу.

Буря вщухла тільки вночі, й тоді, як це звичайно буває після шуму, реву й свисту, над Дніпром і берегами настала велика, урочиста тиша. У бездонному небі засвітились великі теплі зорі, а між ними послався мерехтливий Перунів Шлях. Зорі й шлях відбились, потонули й засвітились у бездонних глибинах рівного, спокійного Дніпра, що котив і котив води свої на пониззя, до Руського моря. По-весняному терпко й солодко пахла земля, скрізь на Горі й на схилах до Почайни у лісах і кущах затьохкали солов’ї, – чудова ніч пливла над широким світом. Все навкруг, здавалося, спало, спочивало.