Шрифт:
– Я слухаю тебе, мамо, і зроблю, як просиш. Я пошлю послів до кесаря Петра, скажу, що згоден сукупно іти з ним на Візантію. Зане ж кесар не згодиться – скажу: іду на ви!..
Крізь розчинене вікно від Дніпра вливалось свіже, холоднувате нічне повітря, на столі коливався вогник свічі, а навкруг нього вилися світло-зелені метелики – такі ж, які літають весняними ночами над Дніпром і тепер.
Тієї ж ночі, перед самим світанням, князь Святослав велів покликати до себе тисяцького Богдана. Це був добрий воєвода, про нього говорили, що дав його людям сам бог Перун. Інші ж говорили, що Перун любить Богдана, бо спить він з мечем…
На світанні Богдан знайшов князя Святослава у саду за теремом, де той сидів на ослоні й про щось розмовляв з воєводою Свенелдом.
– Маю до тебе діло, – почав князь Святослав, побачивши тисяцького Богдана. – Не пошкодуй сили своєї, візьми з собою дружину, дам я тобі золоту свою печать, їдь у землю Болгарську і добийся до кесаря Петра. Чи зумієш це зробити?
– Зумію, княже… За Дунаєм я бував…
– Зане ж знайдеш кесаря, – продовжив Святослав, – нагадай йому про давню дружбу і любов між болгарами і русами, нагадай, як каган Симеон і князь Ігор разом ходили на ромеїв, скажи, що кров болгарська і руська змішались давно вже над морем Руським.
– Скажу, княже, бо є в тому морі краплина й моєї крові.
– А так почавши мову, передай кесареві Петру мої дари – ліпшого коня Руської землі, меч мій княжий і щит – і скажи йому, що прислав до мене імператор Никифор василіка свого із золотом, пропонує мені взяти дружину й іти на болгар. Слухай, Богдане, і скажи моїми словами кесареві Петру, що в болгар і русів був і є один ворог – ромеї, і немарно люди наші, й мудрі кесарі, й князі воювали з василевсами константинопольськими. І зараз я не беру золота імператорів, – дружина моя його не хоче, але знаю я, що Візантія хотіла б спочатку розбити Болгарію, а потім Русь. Тому й кажу Петру – ходімо сукупно на Візантію. Про це я й пишу кесареві в своїй харатії, ось вона, а ось – моя печать.
– Слухаю, княже, і все зроблю, – вклонився тисяцький Богдан. – Коли велиш їхати?
– Нині, – одразу відповів князь Святослав, – бери дружину і їдь з сонцем. Але я не кінчив всього, мій воєводо, – промовив князь Святослав, помітивши, що Богдан хоче піти. – Про все, що я говорив тобі, написано в харатії. Але коли кесар Петро харатії й дарів не прийме або ж коли не стане на неї відповідати, скажи кесареві, що Русь і люди її не хочуть загибати, не бажають вони смерті й болгарам, і тоді скажи кесареві Петру: князь Святослав іде на ви!
– Все зроблю, як ти велів, княже!
За Дніпром світало, вже починало голубіти плесо, на березі Почайни, як чорні птахи, що згорнули свої крила, похитувались хеландії.
4
Гора, передграддя й Подол жили звичайним своїм життям. Вже на княжих і боярських нивах буйно виросло, викинуло колос, зацвіло й почало наливатись всяке жито, вже із-за Дніпра, з бортничів [138] , чадь везла колоди із пахучим медом, вже в дарниці київського князя на задніпрянських луках покосили трави й перевезли до города, а грецькі хеландії все стояли над Почайною…
138
Бортничі – ліси, де стояли борті (вулики).
Посол Калокір не раз добивався до князя, зустрічався з ним, запитував:
– Якою ж буде твоя відповідь, великий княже?
Князь Святослав дивився на хитрого василіка й розумів його тривогу, бо дні йшли за днями, а сидіти сину протевона на Почайні було нудно й сумно.
Але ж князь не міг дати остаточну відповідь василіку, бо ждав тисяцького Богдана з Болгарії, і говорив йому рішуче, твердо:
– Я не імператор ромеїв, щоб днесь щось вирішувати, а завтра змінювати. Велика Русь, багато земель у ній, мушу в усіх князів запитати. Послав до них гонців своїх, жду тепер відповіді. А хіба тобі недобре в Києві-городі?
– У Києві-городі мені дуже добре, княже, – нетерпеливився Калокір. – Проте й додому час рушати…
– Як же рушиш, Калокіре? Дніпро висох, твої хеландії через пороги не пройдуть, а по осені з повною водою полетять до моря.
– Ой княже Святославе! – бідкався Калокір. – Так мені, либонь, доведеться у вашому Києві-граді ще й зимувати…
– Ні, Калокіре, до зими не допустимо. А втім, щоб побував ти в Києві взимку, то не пошкодував би. Чудовий Київ і Дніпро влітку, добре тут і взимку…
– Все ж волію мати відповідь з теплом, а не з кригою…
Незабаром Калокір одержав відповідь.
Ще далеко до світання, але сторожа на городницях дає знати, що ніч закінчується. Спочатку мідяні звуки бил лунають на головній вежі, над ворітьми, де починається шлях до Подолу.
– Бля-а-ам… Бля-а-ам… Бля-ам… – ніби просять вони чогось…
Одразу ж озиваються била по всій стіні – на вежі, що височить над ручаєм, на вежі від Берестового, над ворітьми, що ведуть до Перевесища.