У морі Руському важко було ждати доброї днини, там завжди міг налетіти вітер, буря. А тому вої добре перевірили щогли й реї, полатали старі кропив’яні вітрила, пошили нові, на довгих ланцюгах почепили укоті.

Пізніше, коли вони дізналися, хто з них і на якій лодії їхатиме, уклали там броні свої й щити, сулиці, мечі, запас стріл. На деяких більших лодіях укладені були пороки [146] , величезні луки й сохи для самострілів, там лежали мішки з борошном, пшоном, стояли каді з солоною веприною, медом, порожні бочки, у які перед морем мали набрати прісної води.

Зараз, весняного цього ранку, тут, на березі Почайни, зібралося багато воєвод, щоб ще раз оглянути лодії. Усе було готове в далеку дорогу, вої кінчали укладати зброю й харч. Тоді з Гори спустились до Почайни ще багато воєвод і бояр, а разом з ними князі Святослав, Уліб і княгиня Ольга з онуками.

На одному з насадів, де мали перебувати князь Святослав і воєвода морський Ікмор, склали жертву – зарізали півня й кров’ю його покропили ніс насада з княжим знаком – двома переплетеними внизу срібними списами.

Після цього на насадах і лодіях почали піднімати укоті й ставити вітрила. Вітер дужчав. Човни здригалися. Вітрила повзли вище й вище і нарешті досягли рей. В цей час були підняті й укоті. Насади й лодії рушили з місця, дійшли до протилежного берега Почайни, круто завернули, обминаючи сліпучо-жовту косу, і вийшли на Дніпро. За важкими насадами й лодіями рушило багато дрібних човнів-однодеревок і стругів.

Попереду йшов насад князя Святослава з двома великими вітрилами. Він нагадував великого птаха, який розправив тугі крила й летить понад самою водою. За ним ключами – по три в ряд – пливли і інші лодії. Однодеревки й струги поспішали по тихій воді під обома берегами.

І довго на березі Почайни княгиня Ольга й воєводи з боярами дивились, як у голубій далині тануть темні упруги човнів, як зникають на обрії білі вітрила.

Князь Святослав стояв на помості насада й дивився на береги, які вони тепер надовго залишали. Швидко линули води дніпрові, на всіх насадах і лодіях вітрила нап’ялись туго, береги віддалялися швидко, бігли й бігли назад, удалину.

Але князь довго ще бачив на жовтих прибережних пісках голубий жертовний димок, що свічкою здіймався вгору, темні купки воєвод, бояр, дружинників і всіх киян, що виряджали їх у далеку дорогу, бачив матір – княгиню Ольгу, що стояла вище від усіх, на темній кручі, а біля неї трьох своїх синів.

Він прощався у думках з берегами, які невблаганно тікали назад, з лозами, що низько схилялись над водою, з горами, кручами, жовтими пісками. Любі були йому зараз ці місця – шматок власного серця. Прощався він і з людьми города Києва, – у далеку й важку дорогу вирушали вої. Нелегко буде в цей час і киянам. Що жде їх тут, над швидким Дніпром?!

І ще про одно думав князь Святослав. У ці хвилини прощання перед ним виринуло бліде, ніби пройняте внутрішнім сяйвом обличчя Малуші. Чайка з криком летіла за насадом, припадала до щогл – це, здавалося, летіла, уболівала за ним Малуша, хвиля билася й билася за кермом – це вона, либонь, хотіла його наздогнати, теплий вітер з Києва обвівав його обличчя – це Малуша прощалася, обнімала його своїми руками.

Аж тоді, коли за крутим поворотом зник Київ, люди, береги, князь повернувся обличчям вперед. Широке плесо Дніпра відкривалось перед ним. Розбуджені вітром, по воді ходили високі, запінені хвилі, над самим обрієм у синьому небі двома широкими рядами пливли хмари, а ще далі лежала голуба, непроникна імла…

Не зупиняючись, лодії пливли цілий день. Одразу ж за Вітичевим розходився дужий горішній вітер, ще швидше почали тікати назад береги, у серпанку вдалині зовсім розтанули і поволі зникли київські гори.

Увечері, коли над обрієм запалилась перша вечірня зоря, а слідом за нею по всьому небу засяяли самоцвіти, вітер зліг і довелось спускати вітрила. Але лодії не зупинились, вої сіли на весла, біля стерен запалали світильники, на воді заграли їхні тремтливі відблиски.

Лодії йшли кількома рядами. На носі кожної з них стояв воїн, який пильнував, щоб не налетіти на передню. Через певний час вої змінювали на веслах одні одних. У пізню годину ночі князь Святослав також взяв стерно. На крутому повороті він оглянувся; здавалося, то не лодії пливуть по плесу Дніпра, а впали у воду й переливаються всіма барвами багато разків намиста.

Звечора на лодіях довго лунали пісні, а в цю пізню годину навкруги було тихо, тільки весла гриміли в кочетах, відлунюючись на далеких косах, та ще вода шуміла за упругами й кермом.

Раптом десь з неосяжної глибини темного неба, з північного краю, зірвалася зоря. Вона була дуже велика, сліпучо-білого кольору, летіла небом просто на захід, через береги й Дніпро. Навкруги стало видно, як удень. Хто дивився на плесо, той побачив жовті коси, кожну лозинку на них, куликів і кряків, що, сховавши голови під крила, стояли й спали біля самої води.