А тепер він сидів у Києві, на Горі, і знамено знову висить перед ним, а швидко, можливо, й завтра, піде він з князем проти ромеїв, і знамено маятиме над ним…

«Що ж трапилось? – думав він. – Чий я тепер є, і яке знамено є моїм?»

В цей час на стежці під стіною почулися тихі кроки. Микула схопився з місця й побачив, що до нього наближається жінка – молода ще, дуже красива, в світлому одязі, з низкою ключів у руці.

Жінка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що може тут когось зустріти, і була дуже здивована, але очі в неї були теплі, на обличчі грала посмішка.

Микула низько вклонився жінці, і та привітно хитнула йому головою.

І тоді він, радий, що зустрів тут цю жінку, ступив ближче.

– Дозволь мені, жоно, запитати, – звернувся він до неї. – Дочку я мав… Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла її до себе. От я і зайшов сюди її пошукати.

Жінка здригнулась, вона, мабуть, не сподівалась, що якийсь собі чоловік підійде до неї, ще й заговорить, і низка ключів у її руці забряжчала.

«А може, – подумав Микула, – ця жона з князів? Рятуй мене з списом своїм, Перуне, допоможи мені спуститись з Гори на землю!»

Жінка дивилась на Микулу, і тепер він помітив, що в неї не такі добрі, як здавалося спочатку, очі, не таке красиве сердите обличчя.

– А чому ж ти сам опинився тут, на Горі? – запитала жінка.

– У Києві опинився і тут, на Горі, бо іду на брань за Русь і землі, – безтямно говорив Микула.

Тоді жінка зітхнула – ніби від тягаря звільнилась, подивилась на подерту сорочку Микули, личаки на його ногах і чомусь посміхнулась.

– Знала я Малушу, – сказала вона. – Колись бачила. Рабинею вона була, працювала на дворі в княгині Ольги.

– А вже так, то так, – згодився, засміявшись, Микула. – Холоп я, рабиня дочка, такі вже всі ми – роб’ї люди… А чи жива вона?

– Твоя дочка Малуша жива, – відповіла жінка.

– Слава Перунові, – вирвалось у Микули. – Де ж вона?

– Вона жива, – вела далі жінка, – тільки живе не в Києві. Вона працювала на Горі, на дворі, але не впоралась, от княгиня й послала її в село княже…

– То й добре! – сказав Микула. – Малуші, либонь, краще буде в селі, аніж тут, на Горі. Тепер мені більш нічого й не треба. Аби жива була Малуша, здорова. А коли повернусь з брані, то вже знайду її, повезу в своє село, до Вісти. Скажи ж мені, жоно, кому дякувати мушу, що взнав усю правду про Малушу, і як називати тебе?

– Пракседа я, ключниця теремів княжих.

– Дяка Перунові, що він звів мене з такою високою жоною. Спасибі тобі, Пракседо, за все, і за Малушу!

Микула хотів, мабуть, ще щось сказати Пракседі, але не встиг, одступив з стежки.

– Це наш княжич Володимир мене шукає, – промовила вона. – Княжичу, княжичу, я тут! – подала Пракседа голос.

По стежці від терема швидко йшов уноша в білому платні, підперезаний золотистим шнуром.

– Пракседо! – кричав хлопчик. – Я хочу піти на городниці. На Дніпрі лодії пливуть з Новгорода.

Він не кінчив, бо побачив, що Пракседа стоїть не сама, і вже тихше підійшов до них.

Микула стояв і дивився на княжича. Так от який Володимир, син князя Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима…

– Кланяюсь тобі, княжичу! – тихо промовив Микула.

Тільки чомусь Микула, поглянувши в очі княжича Володимира, здригнувся. Здалося йому, що він давним-давно бачив ці очі, дивився в них, знає їх…

Та це була одна тільки мить, бо Микула ніколи й ніде не міг бачити княжича Володимира.

«Бач, які добрі очі в князів», – подумав Микула.

Пракседі ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по-дитячому подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед. Але ж це була якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи.

– Я піду на стіну, – сказав Володимир.

– Іди, княжичу, іди, – відповіла Пракседа.

Він пішов до стіни, тихо став підійматись на городницю. Микула довго дивився йому вслід, а навкруг нього літали й гули бджоли.

Увечері Микула хваливсь Мутору:

– Отепер я про все дізнався, Муторе. Добриня поїхав за княжим загадом воїв збирати, дочка моя Малуша була на Горі, а зараз працює в княжому селі… Про все дізнався, дяка Перунові… А що не побачились, так іншим разом, після брані. Вік довгий…

– А це, мабуть, скоро і вирушати будете? Ждали, чув я, новгородців і воїв з верхніх земель. А сьогодні посунули Дніпром і новгородці, і чудь, і весь, різні землі. Ти поглянь тільки, Микуло, що робиться на Почайні й Дніпрі.

– То так, – згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Дніпро, де стояли сотні дивних лодій з оздобами, барвистими вітрилами. – Сила, бачу я, велика Русь! Тепер справді швидко рушимо. Спасибі тобі, брате мій, що пригрів у своїй корчениці. Колись ще побачимось, поговоримо…