– Татьба і вбивство! – каже він. – Минулої ночі оцей смерд Векша підкрався у Вишньому городі до житниці боярина Драча, утнув [39] на смерть княжого мужа.

– Татьба і вбивство! – гомонять бояри. – Доки це буде?! Роби суд, княгинє, по правді!

Смерд Векша – здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловік із копицею волосся, що нагадує стигле жито, босий, в одній сорочці й портах – стоїть серед палати, дивиться на бояр, воєвод і, либонь, не розуміє, де він опинився й що сталося.

А потім бачить княгиню, й на закривавленому його обличчі з’являється чи то страх, чи надія – він падає їй в ноги.

Княгиня мовчить. Тут є кому розпитати й допитати смерда, буде потреба – мужі й бояри, що стоять у палаті, не тільки розпитають чи допитають, а зроблять ще й божий суд – кинуть людину у воду і будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять людину взяти голіруч розпечене залізо і дивитимуться, згоріла чи не згоріла на руках шкіра, мужі нарочиті й ліпші бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже останнє слово, вчинить суд по закону, по правді.

– Чого поліз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? – допитують мужі.

Смерд Векша підіймає голову.

– Голодно є в хижі… Жона, діти… Куди піду? Купу в боярина маю – нічим віддати, заставу у купця взяв – нічим платити…

– Чули! Знаємо! Кожного разу те ж саме, – обурено гомонять мужі й бояри.

– Бояри мої і всі мужі! – зупиняє княгиня ці голоси і обводить поглядом бородатих людей, які ждуть княжого суду. – Як мусимо судити за вбивство?

– За смерть – смерть! – рішуче промовляє хтось у натовпі. – Як велить покон.

Княгиня Ольга дивиться туди, звідки лунає цей голос, але не пізнає, хто це сказав: воєвода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хіба не однаково, хто сказав? Смерть за смерть – так велить покон, так думають усі бояри, воєводи й мужі, так думає й сама княгиня.

Вона піднімає руку.

– Оже вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть. Але в цей час виступає вперед боярин Драч – у темному опашні, з посохом у руках.

– А моя житниця зламана, княгинє, – каже він. – І то чи перший раз був там смерд Векша? Маю шкоду, княгинє.

– Правда, княгинє, – гомонять бояри й воєводи, у яких то тут, то там на дворах все частіше трапляються розбої та татьба.

– Векшу на смерть, – закінчує княгиня, – а двір його з жоною й дітьми на поток і пограбування. [40]

– То є по правді, – лунає в гридниці.

Битим шляхом за Дніпром їде з дружиною своєю княжич Святослав. Як веліла княгиня Ольга, вони повинні проїхати чимдалі за Дніпро, шукати там печенігів, якщо ж знайдуть – гнати їх з поля.

Княжич Святослав їде попереду дружини, поруч із ним – Асмус. З дитячих літ виховує Асмус княжича, куди княжич – туди й він. Тільки все важче й важче Асмусові супроводжувати Святослава в далеких походах – пусти княжича, то помчить він аж за Ітиль-ріку, за Джурджанське море. А куди вже летіти старому воєводі? Не ті літа!

Проте Асмус ніколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидіти на коні і що часом хочеться виїхати на високу могилу, витягнутись на траві, спочити. Ні, воєводі, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма морями, стояв під стінами Константинополя, негоже сидіти на землі, ліпше вже їхати на коні до кінця.

Та й не тільки це змушує Асмуса супроводжувати княжича Святослава. йому випала щаслива доля. З дитячих літ пестить він княжича, переказує йому все, що знає, вчить тому, що сам уміє, готує Святослава до вокняжіння.

От і зараз їдуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться молодий княжич вдалину, милується небом і землею, впивається пахощами трав, а відтак починає розпитувати Асмуса.

Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробігає й пробігає свіжий вітер, струшує росу з трав, розгойдує, хилить до землі білі квіти ромену, жовті сережки шальвії; тільки тирса супротивиться – підіймає вгору свої пружні ості, й мінлива сивина затягає поле з краю в край.

Княжич Святослав з дружиною своєю їде шляхом, що повився між могил, на вершинах яких стоять сірі, витесані з каменю постаті богатирів, які в давні часи боронили цю землю. Це – Залозний шлях, гостинець, яким їздять купці-гості. Він тягнеться від города Києва до Ітиля-ріки, ним можна їхати день, два, тиждень, не побачивши людини, тільки в траві сюрчатимуть коники, високо вгорі співатимуть жайворони, на схилах могил іноді засвистить байбак, а ген-ген на обрії промчить, як хмара, табун диких коней.