Шрифт:
Але що є правда і як творити суд, коли все більше й більше ведуть до княжого двору людей, коли ллється кров на українах Русі і в самому стольному городі Києві?!
Чому ж ллється кров, що змушує одного мужа підіймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозі вони поділити здобутої на бранях слави, може, як колись, кожен із них захищає честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвіку водилося в Руській землі?
Проте ні, це зовсім не те, що було одвіку на Русі, це не те, що було за давніх князів і встановлено древнім поконом. Слава? – о, той, хто має славу, знає, як її зберегти; честь? – і її руські люди – хай тільки хто посягне – зуміють захистити, не по честь свою і не заради слави йдуть нині на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено [43] , той зламав житницю й уволік міх жита, той піймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тіуна чи посадника, – скрізь татьба і розбой, скрізь кров і смерть. Часом княгиня Ольга жахається, – що ж це сталось нині на Русі? Адже сваряться між собою землі, города, села, всі люди! Куди, куди йде Русь?
43
Знамено – клеймо, печать.
А проте княгиня Ольга розуміє, що це не так. Не землі сваряться між собою, а князі земель, не городи з городами, а воєводи з воєводами й бояри з боярами. І це ж не татьба і розбой. Кожен із них зуміє взяти своє, кожен з них зуміє дістати, що йому треба, й від князя.
Ні, татьбу і розбой чинять інші люди – це рядовичі [44] , закупи [45] , смерди, холопи і всякі чорні роб’ї люди, це вони лізуть у житниці воєвод і бояр, це вони переорюють межі, палять знамена, роблять перетеси!
44
Рядовнчі – люди, що працювали по ряду (договору).
45
Закупи – ті, що брали купу (позику).
А хіба не чує кожного дня княгиня Ольга, що чорні люди чинять татьбу й розбой на її дворах, переорюють межі її земель, роблять перетеси в її лісах, знімають птаство на перевесищах княжих, потай б’ють бобрів на гонах, звіра в лісах, рибу в княжих ріках?
Княгиня розуміє, що на Русі сталось те, чого раніше не бувало: мали колись воєводи й бояри честь – нині мають землі, ліси й ріки, мали колись славу – бережуть нині скотниці й знамена, мали дружини – а тепер прагнуть мати якнайбільше холопів. Та й сама честь і слава нібито змінилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами від ран – тепер хваляться добром своїм і достатками.
Здригається княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвіку була Русь, були князі в племенах її, одвіку князі берегли межі землі, брали тяжку дань з людей, але й платили за неї власною кров’ю.
«Але ж, – думає княгиня Ольга, – Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен і родів – то була згуба для Русі, муж мій Ігор за цю дань загинув…»
Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона ціла й несхитна, щоб Київ-город був городом усіх земель, а в кожній землі був свій город, думала вона й про полегкість людям. Усю землю розбила, уставила волості, погости, кожному дала урок і устав.
Зробити це було нелегко. Скільки літ минуло! Княгиня Ольга була тоді ще молодою, це вона йшла на чолі дружини, щоб помститись за мужа Ігоря й примучити [46] до Київського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об’їхала на санях всю землю аж за Верхній Волок, доходила до В’ятської землі, устрояла Руську землю.
Так чому ж ця земля нині неспокійна? Здається, вона робила все як слід, хотіла тиші Руській землі, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь іде на суд? Де та правда, якої шукає княгиня?
46
Примучити —приєднати.
Раптом вона обриває свої думки, здригається, прикипає руками до лутки вікна. Ні, вона не помилилась, десь здалеку, із схилів передграддя, а може, й з берегів Дніпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає зовсім близько, поруч з теремом.
– Княгинє, помилуй! – вчувається княгині Ользі, і вона стоїть, напружено слухає, що ж буде далі.
Та крик більше вже не повторюється. Народившись вдалині, він там і завмирає.
– Що це? Що це? – шепоче княгиня.
«Невже це смерд Векша? Ніч темна, час пізній, саме в таку годину мої гридні вершать суд…»
Вона молиться й не чує, як тихо відчиняються двері до світлиці, хтось зупиняється на порозі. Це священик Григорій. Він живе тут же, в теремі, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, – біля ручая на Подолі. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесіду.
От і зараз прийшов він, у чорній рясі, з євангелієм у руці, стоїть на порозі, дивиться на княгиню, яка впала на коліна перед образом Христа, і смутна посмішка пробігає по блідому його обличчю.
– Хто це? – одриває голову від підлоги й обертається до священика княгиня Ольга.
– Це я прийшов до тебе, – тихим голосом відповідає він. – Адже ти мене кликала?
– Так, я тебе кликала. Іди сюди. Сядь, отче.
Княгиня встає, стомлено сідає в крісло, недалеко від неї на лаві сідає священик. Тепер він бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свідчить бліде обличчя, блискучі очі, стиснуті уста.
– Княгиня молилась, і це добре, – починає священик. – Але чому нині княгиня неспокійна?