Неспокійно було й у боярських та воєводських хоромах. Цієї ночі там ніхто не спав. На дворах чулись кроки людей, скрізь грюкали двері, час од часу від хоромів до княжих теремів тихо пересувались, стукаючи посохами й обминаючи людей, які лежали на землі, бояри, тіуни, ліпші мужі.

Вони збирались у Золотій палаті. У одному з куточків біля завішених вікон горіло кілька свічок, кволе світло їх поблискувало на доспіхах князівських, ледь освітлювало мужів города. Ніхто з них тепер не сидів на лавах, всі вони товпились попід стінами й посеред палати, переступаючи з ноги на ногу. Вікна й двері в палаті були зачинені, від гострого смороду чобіт, дьогтю важко було дихати.

Пізніше з’явилась княгиня. Вона залишила новий город ще завидна, перейшла з онуками на Гору і тепер вийшла до мужів, спираючись на посох, що глухо стукав об підлогу. Бояри й воєводи стиха загомоніли, привітали її. Але княгиня ніби не чула їхніх вітань – темна постать її пропливла через палату, зупинилась біля доспіхів княжих.

Там вона й стала в сяйві свічок. Проміння їх освітило її обличчя – бліде, стомлене, неспокійне. Темні очі княгині дивились на бояр і мужів.

– Дружино моя! – почала княгиня. – Чули всі – печеніги в полі. Дими встали над Роднею, гонці сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими встали й до Переяслава – вони рвуться просто з поля й думають зайти від пониззя…

– Заходять уже, – вирвалося серед мужів, – думають, либонь, оточити город…

Ще голоси пролунали:

– Мусимо послати до Святослава, скажемо – чужая земля іщеши, свою ся лишив…

– Худо зробив князь, у таку годину покинув…

І ще інші:

– До древлян треба вдатись…

– Не надійтеся на деревлян – їм у лісах Київ не горить.

– До сіверян!

– До Новгорода!

Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами. До княгині простягались довгі руки, глухо стукали посохи.

Княгиня довго дивилась на своїх мужів, стиснувши уста.

– Мужі мої, – вела вона далі. – Хіба вперше бачимо ми ворога під стінами города? Усі князі, – княгиня поглянула на доспіхи на стіні, – і всі людіє наші вже не раз рубались на стінах і валах Києвих, станемо й тепер…

– Мала сила в нас, княгинє, – несміливо промовив хтось із бояр.

– А ти відаєш, – звернулась вона до нього, – чи великою силою ідуть печеніги? Нас – багато, бояри й мужі мої, маємо дружину, стануть гридні, діти наші нехай стають, дворяни, і я стану з вами, мужі!

Роздратована й сувора в гніві своїм, княгиня Ольга говорила:

– І на князя Святослава не кладіть лжі. Не чужої землі шукає, за честь своєї стоїть, не сам пішов – ми його послали. Хто рече, аще князь наш лишив свою землю?

Ніхто не відповів тепер на запитання княгині, і, помовчавши, вона вела далі:

– І про деревлян – то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю деревлян і відаю: коли покличемо – прийдуть, допоможуть. І Чернігів допоможе, і Востер, – уже там бачили дими на пониззі. А ми ще пошлемо гонців, нехай летять, кличуть.

У палаті стояла тиша. Від задухи свічки запливали воском. Була година, коли на стінах змінювалась сторожа і лунали била. Але зараз і вони мовчали.

– То й станемо! – закінчила княгиня. – Ти, Добринє, – звернулась вона до нього, – будеш з воями на стіні. Ви, бояри, домовляйтесь, хто буде біля Подольських, а хто біля Перевесищанських воріт. Іще, бояри мої й мужі, відчиняйте свої кліті. Не самі алчемо, мусимо годувати все воїнство… Підемо, мужі, – печеніги, може, близько… А Святославу, – додала вона, – ми також пошлемо вість: спіши до нас, князю, важко тобі на Дунаї, а горе й у отчині твоїй…

І хтось у палаті додав:

– Аще не жаль ні матері, стару сущу, ні дітей своїх…

Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до покоїв, де вона жила колись і куди повернулась тепер знову, княгиня Ольга відчула, яка вона хвора і як стомилась. Ноги були важкі, не слухались, серце нестямно колотилось у грудях, в очах миготіли червоні й зелені кола. Напруживши всі сили, спираючись на руку Добрині, вона минула свої покої, вийшла в сіни й зупинилась біля опочивальні княжичів.

– Ти йди на стіни, – сказала вона Добрині, – печеніги, аки таті, все роблять уночі.

Він вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до опочивальні княжичів. Їй хотілось сісти, заплющивши очі, спочити, подумати над тим, що сталось.

Вона сіла в опочивальні княжичів. Колись тут жив і виростав Святослав, зараз тут були Володимир, Ярополк, Олег. Вікно в опочивальні було завішене. У куточку просто на підлозі стояв світильник. Коли княгиня зайшла, біля нього сиділа ключниця Пракседа. Княгиня зробила рукою знак, щоб Пракседа йшла спочивати, і та пішла.