Княжичі спали на трьох ліжках, що стояли попід стіною. Ложа Ярополка і Олега стояли в затінку, ложе Володимира було ближче, й промінь від світильника блукав на його обличчі.

Це обличчя було спокійне, замислене, Володимир рівно й глибоко дихав. Княгиня дивилась на нього й думала: як же він схожий на свою матір – Малушу. І замислилась княгиня Ольга. О, як багато їй треба було передумати після важкого пережитого дня в цю нічну годину!

Княгиню Ольгу дивувало, що саме в цей час біля Києва з’явились печеніги. Звичайно вони бродили улусами на пониззі Дніпра, біля порогів, рідко насмілювались навіть там, у безлюдді, нападати на руських воїв. Чому ж зараз вони зайшли так далеко?

Гонці, що примчали вдень Соляним шляхом, розповідали, що печеніги кілька днів тому перейшли вночі Рось, обминули Родню й улусом ідуть до Києва. Гонці від Переяслава говорили, що й там іде улус. Це знову дивувало й непокоїло княгиню, – не один улус ішов до Києва, печеніги збирали всю орду.

Княгиня думала, що поява печенізької орди біля Києва якось пов’язана з тим, що князя Святослава немає в Києві. Але навряд чи насмілились би печеніги, навіть тоді, коли князя немає, напасти на Русь. Блукаючи в полі над Руським морем, вони бережуть мир з Києвом, бояться Русі.

І одразу ж думки її перелетіли в далеку Болгарію, де князь Святослав з своїми воями бореться з ромеями. Він – далеко від рідної землі, над ним і всіма воями день і ніч висить смерть. А от смерть блукає й над отчиною, Києвом.

Вона пригадала, що було тільки-но в палаті, голос котрогось із бояр: «Чужая земля іщеши, а свою ся лишив», – і кров знову вдарила їй в обличчя. Ні, вони не розуміють, чого шукає Святослав з воями своїми в Болгарії.

Адже й вона, мати його, довго не розуміла сина, а потім побачила: або бути рабами василевсів, або жити, як належить людям. Зрозуміла і благословила – як княгиня й мати перехрестила його, язичника.

«А якщо?.. – Кров одразу відлила від її обличчя, коли вона подумала, що буде, коли Святослав не переможе на брані з ромеями. – Може, – вона про це боялась думати, але ця думка випливала й випливала, – може, печеніги саме тому й з’явились під Києвом, що сталось щось з Святославом над Дунаєм? Адже коли б він був у Києві, печеніги нізащо б не насмілились іти з поля в Полянські землі.

І що тепер робити? За стінами Гори й валами, – княгиня була певна в цьому, – вони протримаються день, два, тиждень. А що буде далі? Дружина в них невелика, харчів небагато, води мало…»

Саме в цей час княгиня Ольга мусила перервати свої думки. На ложі заворушився й щось спросоння промовив княжич Володимир. Потім він поволі розплющив очі, протер їх кулаками, підвів голову…

Спочатку, либонь, княжич не второпав, де опинився, чому на підлозі тут горить світильник, але далі пізнав княгиню.

– Чому ти не спиш, бабо? – запитав він.

Питання було таким простим і звичайним, що вона навіть посміхнулась.

– Я сиділа й думала, – відповіла княгиня. – А зараз і ляжу. Спи, Володимире, спи спокійно…

Вона схилилась і поцілувала онука в голову. Він одразу ж заснув… І саме тоді в нічній тиші на стіні города вдарили била.

Підійнявшись на південну вежу стіни й перехилившись через забороло, Добриня довго дивився навкруг.

Перед ним лежала глибока, чорна безодня, небо затягли хмари, не видно було ні однієї зорі. Але очі Добрині вже призвичаїлись, і серед суцільної темряви він бачив глибокий рів одразу за стіною, вал з околлям, а далі – дерева по схилу гори, чорне передграддя на сірих кручах, Дніпро. Все, як завжди, ворога не було видно.

Але Добриня мав не тільки добрі очі, а й вуха. Хоч за городом у темряві було нібито тихо, він пізнавав багато звуків, які непокоїли його, чув, як далеко на лівому березі іржуть коні, кілька разів чув сплеск води на Дніпрі, тупіт коней і людські голоси на березі Почайни і над Либеддю. йому здалося, що голоси чулися в передградді і навіть зараз за околлям валу…

Тепер Добриня знав, що ворог підкрався й стоїть під самими стінами города, може рушити кожної хвилини. Він обійшов усі городниці, поговорив з мужами, гриднями, ремісниками з передграддя й Подолу, що клопотались, стояли біля заборол, хотів спуститись униз, щоб розповісти про все княгині.

Але не встиг спуститись, бо в передградді й на Подолі спалахнули вогні – печеніги запалювали будівлі, щоб у загравах пожежі лізти на стіни города.

– Печеніги! – залунали голоси. – Ворог на валу!

І тоді одразу ж вдарили в била. Вони стогналл, будили, кликали: усі на Горі мусили знати, що ворог під стінами, а печеніги нехай не думають, що підкрались, як таті, – город Київ і людіє його готові зустріти їх грудьми своїми.

Добриня швидко обійшов весь південний бік стіни. Пожежа у передградді й на Подолі ширилася, багряні заграви освітлювали стіни, й Добриня бачив, як біля всіх заборол стали вої з луками. Деякі з них клали край заборол каміння, щоб кидати його на ворогів, тут же на городницях у кількох місцях вої роздували вогонь під казанами з смолою, готували воду й пісок. Ще багато воїв стояли з списами й топорами, готові рубати тих, що видиратимуться на стіни.