Шрифт:
А поруч із ним стояли князь Уліб, Свенелд, Ікмор, ще чимало воєвод і тисяцьких земель Русі.
– Дружино моя! – почав князь Святослав і підняв очі на подругів своїх у ратних справах. – Много крові нашої пролилося тут, дерзно боролися вої руські, ворог дає уже плечі, близько нам тепер і до Візантії, до правдивого суду на брані. Але імператори ромеїв, по християнському своєму звичаю, велику гнесь сотворили, веред зробили взад нас. Маю вісті я, що печеніги стали під Києвом-градом, княгиня Ольга кличе рятувати землю Руську, поміч дати Києву…
Воєводи мовчали, але блискучі очі, покладені на мечі руки, стиснуті уста свідчили про їхню образу й ненависть.
– Мислю так, – вів далі князь Святослав, – що не можемо ми брані з імператорами припинити. Станемо тут і будемо стояти. Я ж уборзі з дружиною меншою іду Києву. Обапол будемо боротись – ви тут, а я там. Знаю, буде вам ослаба, дружино, але відаю – станете на смерть, і супостат вас не одоліє. Не нам, а імператорам ромеїв пагуба буде.
– Роби, княже! – відповіли всі.
Тієї ж ночі, перепливши Дунай, князь Святослав з дружиною вборзі полетів до Києва.
5
Кілька разів пробували печеніги копієм узяти Гору. Вони дерлися до стін удень, підповзали й лізли на городниці вночі, стягали дерево й хотіли запалити ворота.
В той же час вони гасали на своїх конях по всіх околицях, пограбували княжі двори в Берестовому й на Оболоні, палили боярські отчини Щекавиці й Хоревиці.
Над Либіддю, де збилося стільки печенігів, що ніде було коня напоїти, на Подолі, а також і в передградді – скрізь лунали зловісні, пронизливі голоси печенігів: напившись медів у княжих і боярських медушах, вони ходили п’яні.
Від Либеді й Подолу долітали іноді й інші крики, від яких здригались всі на Горі, – печеніги мучили й вбивали людей, які не встигли втекти на Гору і ховались десь у лісах і ярах.
Так проминуло багато днів. Спочатку у людей на Горі була надія, що печеніги постоять під Києвом і повернуться в поле. Але ті не думали залишати Києва. Дедалі їх ставало нібито ще більше, певне, з поля підходили нові орди.
На Горі було важко. Гридні день і ніч стояли на стінах, одбивали напади, лагодили городниці. Вже багато їх було покалічено, багато лежало в землі біля воріт на Перевесище.
Гридням допомагали ремісники з передграддя, смерди з Подолу, вони стояли на городницях і під стінами – подавали каміння, носили пісок, готували стріли.
Не відставали й жони полянські – їхні руки були також у надобі, багато з них мали гострі очі, вміли метко стріляти з луків.
А потім люди почали страждати від голоду й нестачі води. Княжі й воєводські кліті дедалі порожніли. Чим більш зростала спека, тим меншало в джерелах біля берестянської стіни води.
Немічна, хвора була й княгиня Ольга. Вона, правда, намагалась, щоб ніхто не помічав цього, і хоч часто не спала ночами, але так само, як і все життя, прокидалась до схід сонця, виходила в сіни, говорила з боярами і тіунами, думала, як зробити, щоб легше було людям.
Турбувалась княгиня й про онуків своїх, оберігала їх у важкі години. Коли печеніги бились під самими стінами, була з ними, – боялась за них.
Особливо боялась вона за Володимира. Він ставав все більше схожим на Малушу – ті ж очі, ніс, уста. Але княгині Ользі він нагадував ще й молодого Святослава – такий самий мовчазний, упертий, завзятий, дерзкий. Втім, княгині він нагадував не тільки молодого Святослава, – а хіба дід його, Ігор, не був таким?
І Ярополк, і Олег жили як княжичі, багато часу проводили з княгинею, з Пракседою виходили гуляти у сад за теремом, з вуйками своїми вчились стріляти й стрибати, хоч це й не подобалось їм.
Княжич Володимир був увесь час з Добринею. Тільки тоді, коли Добриня рубався на стіні, Володимир лишався в теремі.
Але хіба вгадаєш цього уношу? Раз на світанні, коли дуже важко було на стінах, княгиня кинулась в опочивальню й побачила, що княжичі Ярополк і Олег сплять у своїх ложах, а княжича Володимира там немов і не бувало. Княгиня Ольга обійшла терем – княжича ніхто не бачив, вийшла у двір – там його не знайшла, і тоді піднялась на Подольську вету й там побачила, як Володимир, прикипівши до заборола, цілиться в печенігів під стінами.
– Володимире! – сказала вона онукові потім. – Чому ти не бережеш живота своєго?
– А хіба живот у князя не такий, як у його воїв? – зухвало відповів Володимир.
Княгиня Ольга похитала головою, – такий, такий самий, як Святослав!
«А втім, – подумала вона, – може, саме такими й повинні бути вони, бо така ж Русь?!»
Княгиня просила Добриню берегти Володимира, бо йому ж доручив князь Святослав свого сина.
І не тільки про це, а й про всі справи радилась княгиня з Добринею. Він був добрий воєвода, сміливо стояв на стіні, умів вести за собою людей, та й люди вірили йому.