– Чого ж ти, другаре мій, став? – запитав Ангел. – Може, неладне моє село?

– Ні, – швидко відповів Микула. – Не того я став, що село твоє неладне, а того, що воно схоже й на моє село… У нас – Дніпро, тут – Дунай, верби тут і там, і птахи. Диви, такі ж і хижі… Ну, ходімо!

Але Микулі довелося ще раз зупинитись. Коли вони стали наближатись до однієї із землянок над самою кручею Дунаю, то побачили, що там стоїть жінка, пильно дивиться, що то за люди прямують до землянки, і раптом, викинувши вперед руки, біжить їм назустріч.

– Ангеле! Ангеле! – чули вони її розпачливий крик.

Ангел зупинився, став і Микула.

– Жоно! Цвітано! – промовив Ангел, і Микула помітив, як у нього зблідло обличчя й задрижали щелепи.

Але він швидко переміг себе, обняв жону.

– Ангеле! – говорила вона. – Чула всички, аще убієш єсть на война то… Горе, плакам тяжко.

– Аз бях там, – відповів і показав на долину Ангел, – і мнозі бяше убиті, але сам здрав…

І він розповів Цвітані, що було з ним і що сталось над Дунаєм, показав на Микулу.

Цвітана обернулась до Микули, з приязню подивилась на нього. Була це молода ще, дуже приємна жінка у білій сорочці й спідниці, що складалась з двох шматків червоно-зеленої тканини, підперезаних поясом, і, як це не дивно, була дуже схожа на Вісту. Одного не міг зрозуміти Микула – чому Цвітана подивилась пильно на нього, а потім низько в пояс вклонилась йому. Так само зробив тоді й він – чужа земля, чужі звичаї…

Аж тоді вони рушили до землянки Ангела. Сам Ангел, правда, назвав її бурделем. Як нагадувала вона Микулі їхню землянку над Дніпром! Викопана вона була в землі під горою, через що хворостяна, всипана землею покровина [170] її, що лежала на сошках, суціль зливалася із схилом гори, поросла травою. Між травою там червоніли якісь квіти.

Навіть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумів, де вони опинились.

До бурделю вело кілька викопаних просто в землі східців. Коли Ангел відчинив двері, вони зайшли одразу до гривиці [171] , де стояв верстат. За нею ж була велика землянка з обкладеними дошками стінами, з вогнищем посередині, від якого вгору до покровини вів плетений з лози і обмащений рудою глиною димар.

– Клянусь Перуном! – сказав Микула. – Як дома!

І увесь час, поки вони сиділи біля вогнища, у якому варилась страва, і коли, запиваючи вином, їли, Микула дивився на бурдель – на дві скрині й лар для борошна в одному кутку, на дерев’яний поміст-ложе в іншому, на дверцята, що вели до тісної кліті.

– А що це за страва? – розпитував Микула, коли Цвітана поставила перед ним ще одну миску.

– Каша, – відповів Ангел.

– Що каша – бачу, – засміявся Микула, – каша є всюди, а от з чого вона?

Ангел зрозумів Микулу й, повівши до кліті, набрав пригорщ гречаного зерна. Микула взяв одно з них на зуб.

– Добре жито! – промовив він.

– Аще много беден чловек – то суть його жито, – пояснив як міг Ангел Микулі. – Орну землю імам малко, тоя жито сею дваж всяко лято. Грецьке жито суть, гречка…

– Гречка! – голосно засміявся Микула. – Другаре Ангеле, дані я ніде не брав і не візьму, а оцю дань – гречку – дай мені.

Вершники, що їхали з долини, привезли з собою й подали князеві Святославу стрілу.

– Що це за стріла? – запитав він.

йому розповіли про воїна, який помер на березі Дунаю від цієї стріли, але перед тим сказав, що під Києвом стали печеніги, а княгиня Ольга просить помочі в князя…

Замислений стояв князь Святослав, дивився на Дунай і гори. Уже близько, так близько, здавалося, була перемога над ромеями, за Преславою і горами він стане сукупно з болгарами проти Іоанна – і переможе його.

Але хитрі, зрадливі, підступні імператори ромеїв. У цей час, коли воям його треба почати ще один, мабуть останній, бій і коли він іде супроти ворога чесно, з піднятим заборолом, вони діють, як і завжди, – заходять з спини, заганяють ніж у саме серце.

Не самі печеніги стали під Києвом. О, князь Святослав добре знав їхніх каганів. Вони блукають, як пси, над Дніпром, вони бояться руських людей і ніколи б не пішли на Київ і Русь. Якщо ж пішли, то їх підкупили, дали свої кентинарії імператори ромеїв…

Невимовна образа наповнювала серце князя Святослава. Але на зраду імператорів він міг відповісти тільки одним – силою на силу.

– Збережіть цю стрілу для того, хто послав її в серце воя мого, – сказав Святослав. – Я чую твій голос, Руська земле, чую, матінко княгинє! – закінчив він.

І тоді князь Святослав велів кликати до себе брата Уліба, воєвод, тисяцьких, всю вищу дружину.

У глибокому роздумі стояв він з нею над берегом Дунаю, довго дивився, як хвилі набігають і набігають на пісок.