На світанні Добриня й Тур виїхали до Дніпра й зупинились на високій горі за Роднею, звідки видно було голубе плесо, смугу лісів, жовто-синє поле з рядами могил на лівому березі.

Добриня довго дивився на Дніпро, ліси, поле і раптом опустив поводки на луку сідла, приклав руки до уст і крикнув:

– Ма-а-лу-у-шо! Гей, Малушо!

Луна покотилась над плесом, полинула в поле, відгомоном прошуміла там. Ніхто не відповів Добрині, ніде не залунав голос ключниці Малуші.

Тоді й Тур, у якого дуже боліло серце, напружився, крикнув:

– Малушо! Ге-е-ей! Малушо!

Аж за Дніпром залунало: го-о-о…

Два вершники натягли поводки, й коні пішли по траві, на якій іскрилась роса, вгору, вище й вище понад Дніпром.

Урочисто виряджав Київ-город послів новгородських, а разом з ними Володимира, сина Святослава, – князя Новгородського столу. Аж до самого Дніпра ішов з послами князь Святослав, воєводи його і бояри, мужі ліпші й нарочиті, і всюди їх зустрічали, валом ішли за ними люди з Подолу.

Між цими людьми була й жінка в темній одежі і хустці. У багатолюдному натовпі, що зібрався там, де шлях з передграддя завертає до Подолу, вона довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами своїми й воєводами, із гостями новгородськими.

Ніхто не пізнав би в ній молодої, красивої дівчини, що жила колись на Горі, була ключницею княгині Ольги. І зовсім не тому, що вона змінилась, постаріла.

Ні, Малуша, як і колись, була ще красива, мила, їй було не так і багато літ. Змінював її суворий темний одяг, надто стомлене, змучене було в неї обличчя. Печать великого горя лежала на чолі. Тільки очі, великі, карі, глибокі очі не змінились у Малуші.

Вона все ще жила у того ж смерда – Давила, що дав їй притулок. Давило, це незабаром побачила Малуша, був не такий злий чоловік, як вона про нього спочатку подумала. Це був добрячий, роботящий, лагідний чоловік, тільки злидні, голод, нужда зробили його злим, непримиренним до князів, бояр. І жінка його добра, сердечна, проста. Обоє вони були такі привітні до Малуші.

І вона їм відповідала тим же. У смерда було багато роботи в дворі, – Малуша, де тільки могла, йому допомагала. Жоні його не треба було й просити – Малуша сама стежила, коли може бути їй у надобі.

Одного вечора біля родинного вогнища Малуша розповіла, як вони сідали з батьком Микулою до вогнища в своїй землянці і як батько клав богам жертву.

– Яку жертву?! – промовив Давило. – Кому мусимо тепер давати жертву? Віки сиділи діди наші на Горі, там було вогнище й мого роду. Потім Гору захопили князі, і нам довелось переносити вогнище за вали. Але ж бояри захопили землю й за валами – і ми перенесли вогнище ще далі. А вже я переніс його сюди, до лісу.

Він помовчав, одламав хліба й м’яса, проковтнув, кінчив.

– Нас усіх вони принесли в жертву, – сказав Давило, – і тут, на землі, нікуди під них не втечеш. Християн он у Києві вже багато. Щасливе життя – рай – не тут, а на небі обіцяють. Тільки де він, цей рай?

Такий був смерд Давило. Зазнав він дуже багато горя, поважав горе людське. Через це і він, і жона його говорили, щоб Малуша не поспішала, жила в них.

Але, правду кажучи, смерд замислювався, чи й справді Малуша така проста, як говорить про себе. Полянка, жінка з дикого поля?! Ні, нібито там жінки не такі. Але хто вона, чого прийшла до Києва? Проте смерд мовчав. У жінки було велике горе – навіщо розпитувати?! Звідки впало воно на її голову, і чи не однаково йому – убога, своя жінка, треба допомогти.

Малуша ж, допомагаючи смерду і розуміючи, що все ж цій убогій людині важко її прогодувати і що їй незабаром доведеться йти далі, в широкий світ, жадібно ловила кожне слово, яке долітало звідти, з Гори, з княжих теремів.

Так вона дізналася, що до Києва прибули новгородські гості, пізніше довідалася, що гості ці запросили Володимира бути в них князем, далі смерд їй сказав, що княжич Володимир от-от поїде до Новгорода, а князь Святослав зібрав дружину й тільки проведе Володимира – вирушає на брань до Болгарії.

Тепер вона тільки одне хотіла побачити: як Київ виряджатиме до Новгорода її сина – князя Володимира – і як князь Святослав ітиме на війну.

І Малуша діждалась. Одного дня надвечір з Гори полинула звістка, що наступного дня вранці з Києва вирушають мужі новгородські, а разом з ними поїде і князь Володимир.

Усю ніч Малуша не спала, виходила з хижі у двір, стояла біля молодих сосонок, що пахли живицею, дивилась на небо, де мерехтіли, як світильники, зорі.

Коли ж заспівали когути на Горі, в передградді й на Подолі і коли прокинулись Давило й жона його, Малуша вже по видному пішла до Гори, обминула з лівого боку стіну, стала там, де шлях з передграддя завертає до Подолу.