Щоб людям було з чого їсти й пити, столи заставили срібними корчагами й череп’яними гарнцями, братинами, мисками, келихами й чарами, ложками.

Але не тільки в Золотій палаті мали проводити пир. Тут для всіх не вистачило б місця, бо на пир приходив кожний, хто хотів славити князя. А тому скрізь: у Людній палаті, світлицях, сінях, по всьому терему і у дворі навіть – поставили столи з стравами й медами, під ноги людям поклали пахучу траву з оболонських лук.

І зранку почали сходитись до княжого терема бояри, ліпші мужі, тіуни, старости, купці. Пізніше ж, коли майже всі зібралися, від Почайни привезли на возах мужів новгородських і деревських.

Кожен прибрався на цей випадок у все найкраще. Бояри одягли платна з фофудії [176] і обоярі [177] , тканої золотими й срібними хвилями, з мереживами вподовж піл, із золотими запонами, камінцями, почепили на шиї гривни, золоті чепи.

Воєводи із земель були в оксамитних жупанах, туго підперезані поясами, у шапках з підпушками, викладених дорогоцінним камінням, з барвистими корзнами, метко перекинутими через ліве плече, з мечами біля поясів, у чоботях із червоного й зеленого хза.

Купці не хизувались вбранням – всі вони були в темних довгих платнях, тільки деякі з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був на них найдорожчий, гривни – тонкоковані, кручені, з черню, із щирого золота.

Була важка й далека дорога у мужів новгородських, але вони, знаючи, що їх жде в Києві пир, привезли з собою в скринях, а тепер одягли багатий свій одяг з важких франкських і свіонських гексамитів, почепили свої гривни, чепи.

Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Він увійшов до палати, коли там було повним-повнісінько людей, у білому платні, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князеві не було ніяких оздоб і прикрас, тільки важка усерязь-тройчатка на лівому усі з двома перлинами й рубіном та червоні чоботи із загнутими носками – це й усі оздоби на ньому.

Коли князь із синами своїми ввійшов до палати, там усі затихли.

– Чого ж ви замовкли? – голосно запитав князь.

Мужі новгородські знайшли що відповісти Святославу.

– Желаю на тя пити! – промовив Михало.

– Пий! – сказав князь і взяв зі столу чару, по вінця налиту червоним вином.

Княжі слуги брязкотіли уполовниками, бігаючи між столами й наливаючи чари вином і медом.

– Чого ж не п’єш? – сказав князь, побачивши, що Михало тримає в руках, але не випиває чари.

– Не могу я з такої посудини пить, – промовив Михало.

– А з якої волієш? – засміявся князь, показуючи на столи. – Є чари, а є й корчаги… Вибирай, тисяцький!

– Волів би, княже, випити на тя со братини, із тобою сукупно, – показав Михало на велику срібну братину з двома ручками. – Ти почнеш її, я докінчу, княже?

– Налийте! – сказав князь.

Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовників, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв її в обидві руки. Усі в палаті мовчали, і в цьому мовчанні князь підніс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михалові.

– Пий! – промовив князь.

Але Михало мав сувору новгородську вдачу.

– Не могу, – рішуче сказав він.

– Чому не можеш? – запитав суворо князь, і в палаті, де досі стояв гамір, запала напружена тиша.

– Заки ти, княже, – промовив Михало, – випив на нас, новгородців, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину.

– Сміливий ти чоловік, – зареготав князь Святослав, – а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину… І щоб так пили довіку!

Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кілька уполовників, підніс її до уст і важко, з передихом, але випив до дна.

І тоді забряжчали келихи й чари. Воєводи, бояри, купці київські, мужі новгородські випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо пити ще за когось після князя не годилось. У сінях заграла музика – кілька мідних труб, багато сопілок, цимбали й бубни.

Загомоніла, зашуміла багатьма голосами палата, ніби увірвався сюди знадвору свіжий, теплий вітер. Дяка богам і князеві – по довгих страдних днях тихо в городі Києві, у землях мир, вороги далеко, можна пити, є що їсти, можна не уболівати про життя своє й дітей – слава, слава князеві Святославу, князеві київському Ярополку, деревлянському князеві Олегу, новгородському князеві Володимиру!

Князь Святослав із синами своїми сидить за столом, чує ці крики, але хміль щось не бере його. Сторожкий, як мисливець на чоті, сидить замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужів у палаті, немов когось там шукає, скоса позирає на брата Володимира – й до крові стискує уста.

Князь Святослав відчуває, що не все гаразд між його синами, але розважливо думає, що цьому є тільки одна причина – молодість. Поки молоде – в жилах грає кров. Хіба не був сам таким колись Святослав? А промине молодість – і відчують сини, що вони одного роду, мир і дружба будуть між ними.