– Прочитав, – тихо зітхнув князь Святослав.

– Так чому ж ти мовчиш?

– Я вже раніше зробив суд і сказав, що кожен, хто сукупно з вами і Візантією йде проти Русі, – покараний буде смертю.

– І навіть тоді, коли це буде брат твій Уліб?

– Так, хоч би це був і брат мій Уліб, – відказав князь Святослав. – Він разом з тобою заслужив смерті.

Князю Святославу було невимовно важко, боляче. Це, мабуть, чи не найважча ніч, відколи він став з полками своїми на захід сонця від Дунаю. Як князь руський і воїн, Святослав бачив ворога тільки перед собою і немов караючий меч падав на нього.

У цій борні йому було дуже важко, особливо важко було в останні місяці в Доростолі, і все ж він дивився тільки перед собою, бачив ворога, вірив, що неминуче переможе, бо з такими людьми, які стояли поруч із ним, не можна було не перемогти.

І от, виявляється, ворог не тільки попереду, він поряд з тобою, за спиною… І хто ж цей ворог? Болгарський кесар? Він знав йому ціну. Болгарські боляри? Він ніколи на них не спирався. Ні, його ворог – рідний брат Уліб.

Не хотілось вірити, що це так, але на столі лежить лист до імператора Іоанна, в якому сказано, що вони – боляри болгарські – згодні на мир з ромеями, віддають Доростол, але просять імператора не карати воїв, випустити їх з фортеці… І є на цьому листі підпис не тільки боляр, а й князя Уліба.

Перед ним пройшло все його життя. Він пригадав багато днів і літ, брата Уліба й зрозумів, що не тепер відступив той від покону батьків своїх і всіх людей Русі, а в далекому дитинстві, коли був несміливий і боязкий, ненавидів свого рідного брата і любив дітей варязьких і грецьких, коли мріяв про грецьку царівну, збирав і беріг свою скотницю.

І хоч князь Уліб пішов разом з ним проти болгарського кесаря й імператора ромеїв, але йшов він не перемогти, а домогтись свого – побрататись з болгарськими болярами й кесарем, щоб стати, може, й самому кесарем римського імператора.

«Руська земле!! – стогнала душа князя Святослава. – Чи відаєш ти, хто думав сидіти на князівському столі, чи знаєш, що замишляв супроти тебе син Ігоря і брат мій Уліб? І що, земле Руська, робити мені тепер з відступником братом?»

І здавалося князю Святославу, що разом із плескотом хвиль від Дунаю долинув до нього відгомін далекої рідної землі. Він ніби почув голоси князів – своїх предків, голос батька Ігоря, матері Ольги і ще багатьох і багатьох людей Русі: «Покарай його, Святославе!»

Він здригнувся і схопився за яблуко меча. Крізь розчинене вікно довго дивився на чорне плесо Дунаю, обвів поглядом світлицю, побачив на столі хліб, сіль і м’ясо і не міг пригадати, коли й хто все це поставив.

– Нехай небо розсудить, хто з нас винен! – крикнув князь Святослав. – Боги! Допоможіть мені зробити поправний суд із братом!

Пізно вночі князь Святослав з Улібом вийшли за город, на берег Дунаю. Слідом за ними йшли два воєводи. Вони одійшли далеко від стіни, так, щоб ніхто їх не міг чути. Тоді воєводи стали, а брати-князі ще пройшли вперед.

– Так, Улібе, – сказав Святослав. – Раніше я тільки здогадувався й вагався, а зараз знаю все… Ось – земля, он – місяць, будемо говорити тільки правду.

Над Дунаєм за цей час встиг підійнятись місяць – великий і повний, схожий на вогняне коло, він висів над лівим берегом, освітлював громади ромейських кораблів, золотою доріжкою відбивався на плесі, грав у хвилі при березі.

І в цьому неспокійному червонкуватому сяйві Уліб побачив, куди привів його брат: вони стояли на кручі над Дунаєм, навкруг них були тільки пісок та вода, темні постаті двох воєвод ледь окреслювались удалині.

– Навіщо ти привів мене сюди? – сполохано крикнув Уліб. – Що, що ти замислив, брате?

– Слухай, Улібе, – відповів на це Святослав. – Не замишляв я нічого супроти тебе і не хотів би замишляти… Але нині мені й дружині все про тебе сказали болгарські боляри, показали й лист до Іоанна Цимісхія. Ти підписав його, Улібе?

Уночі, при сяйві місяця, обличчя людини нібито безбарвне. Але в цю хвилину князь Святослав побачив, що обличчя Уліба стало надзвичайно блідим, крейдяним, якимсь мертвим. Тільки очі на ньому блищали й світились незвичайним блиском.

І князь Уліб зрозумів, що все те, про що він мріяв і до чого готувався, вже відомо князю Святославу і його дружині, і що вони, руські вої, не простять йому того, що він содіяв. Але він хотів жити, він шукав рятунку й тому спробував захищатись:

– Ти мене марно обвинувачуєш, Святославе… Я нікого не вбив і не підняв меча проти руських людей, а тільки бачу, що тут, у Доростолі, нас усіх жде смерть. Мені шкода людей. Хіба не страшно отак помирати? Тоді Калокір мені показав лист до імператора Іоанна, в якому мовиться про мир, почесний мир, про життя всім людям оже тут, у Доростолі, і оже там, на полі. Я підписав цього листа – не меч, а мир.