Шрифт:
На воротях її ніхто не затримав. Хто пізнав би у ній, одягнутій, як вої, із списом у руках, жінку? Хто став би затримувати того, який йшов із города в поле перед грецьким станом – на життя чи смерть?! Навіть вої, до яких приєдналась Цвітана за стіною, не пізнали, хто йде поруч із ними.
– А ти взяв ніж? – запитав її воїн, що був по праву руку.
– Взяв, – відповіла Цвітана й пошкодувала, що не взяла його…
А потім був бій, і Цвітана все робила, як інші вої, тільки коли інші вої орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била ромеїв своїм списом, – била, доки сама не впала на полі.
Пізно виплив із-за Дунаю й став над плесом великий повний місяць. Він залив ріку й береги рівним ясним сяйвом, освітив усе до бадилиночки. На недавньому полі битви стало видно зброю, щити, мечі, темні тіла мертвих, хижих птахів, що й тепер, уночі, ширяли над ними.
Руські вої ходили біля стін города в полі, збирали своїх воїв, щоб до сонця віддати їх землі. Так само ходили й ромеї навкруг свого стану…
І раптом ромеї зупинились. Вони побачили закривавлене чоло одного руса, що, витягнувши вподовж себе руки, з високими грудьми лежав проти місяця, широко відкритими очима дивився на небо, хмари, зорі.
Ромеї жахнулись.
– Він живий!
Але воїн був неживий. Він бився до загину й помер так, як стояв у бою: не боячись ворогів і смерті, дивлячись на світ перед собою.
Проте не тільки це вражало в мертвому воїні. Із голови в нього скотився шолом, воїн лежав, одкинувши голову, буйне волосся вкривало її, падало на плечі, землю…
– Це жінка! – сказав хтось із ромеїв.
Так, це була жінка, проста жінка з болгарського села, Цвітана.
– Страх! – говорили ромеї. – Вони воюють усі.
Над полем все вище й вище вставав місяць.
Ще через ніч повернулись Микула й Ангел. Вони не дістались до болгарських сіл, – на лівому березі також стояли ромеї. Стикнулись з ними, ледве втекли. Ангел був тяжко поранений у ногу.
Коли б не Микула, Ангел би загинув. Він не міг ходити, не зміг би й пливти через Дунай. Але Микула встиг, коли налетіли ромеї, сховатись у комишах. Уночі, тримаючи друга, поплив через Дунай.
Через Подольські ворота Микула на руках приніс Ангела до вогнища. Була темна ніч. Вони сіли на холодній землі, Ангел покликав Цвітану.
Вона не озвалась, певно, допомагала комусь під стінами. Вої спочивали, довго ждали її. Цвітана не прийшла до вогнища й тоді, коли зійшов місяць.
– Де ж вона? – подивившись сполоханими очима на Микулу, промовив Ангел.
Микула мовчав. Біля вогнища не було шолома. Цвітани вже немає.
8
Яка це була битва? Десята, двадцята? Хіба порахуєш?
Місяць уже робить другий круг, десь там достигло жито, десь падає на землю плід, десь дозріло всяке зело…
Десь ще й тихо: можна стати в полі, говорити на повний голос, співати, сміятись…
Хто сказав, що можна сміятись? Руські вої загибають на полі за Доростолом, вони гинуть в городі від голоду й хвороб, уже в городі немає на деревах листу, немає й травинки. Та й це не рятує – смерть, навкруги смерть.
Імператор Іоанн велить взяти на полі й привести до нього бранців. Нехай вони скажуть йому, чим живуть ці руси, де вони беруть силу, скільки їх є, скільки ще вони можуть триматись?
Бранців привели. Імператор думав, що їх багато, бо вів їх, оточивши колом, великий загін. Але коли загін наблизився до імператора й безсмертні розірвали коло, розступились на два боки, то імператор побачив, що там стоїть тільки один чоловік.
Хто знає, скільки йому було літ? Гострі плечі переконували, що людині цій чимало і дуже важко довелося попрацювати на своєму віку. Довгі темнуваті вуси спадали аж до грудей, але бліде, без зморщок обличчя, блискучі очі промовисто свідчили, що ця людина ще молода, жити б їй та ще жити…
З одягу на бранцеві були тільки прості недовгі полотняні штани з ремінною попружкою, та й то вони так подерлися, що крізь них світилося тіло. Груди ж його були голі, у кількох місцях порубані, біля серця зяяла глибока рана.
Але він ніби забув про рани, без страху дивився на імператора й його воїв. Щось перекипіло й переболіло вже в його душі, він немов переступив за якусь межу життя і не знав більше страху, навіть сміявся.
Імператор лютував.
– Запитай, – велів він товмачеві, що стояв поруч, – чого він сміється?
Товмач поспішив сказати бранцеві, чого від нього жадають, пояснив йому й те, перед якою високою особою той стоїть…
Бранець щось крикнув у відповідь на слова товмача й знову сміявся.