– А тепер? – засміявся князь Святослав і кинув камінь далеко від човна. Камінець зробив дугу, врізався в плесо і зник, а по воді пішли кола.

Імператор мовчав.

– Чий це камінець зараз? – ще раз запитав князь Святослав.

– Ти мене запитуєш про дивні речі, – похмуро відповів Цимісхій. – Тепер камінець нічий… Але до чого це?

– Бачиш, імператоре, – сказав Святослав. – Камінець – і то ось він – мій, а от вже і не мій. А ти хочеш покласти межу світу, хочеш поділити його на дві половини. Оце, кажеш, моє, а оце – твоє. А хіба ти чи я можем його поділити? Ти сказав, що є Візантія і є Русь, що це дуже великі землі. Але це ще не вся земля. От сидимо ми з тобою тут, на Дунаї, але ж це земля болгарська. І вона не одна. Є франки, англи – у цей бік, а там – за Руссю – монголи, хини… Хіба ж, імператоре, це камінці, які кинув хоч сюди, хоч туди? Ти хочеш підкорити півсвіту, далі захочеш підкорити й світ. Ні, імператоре, підкорити всього світу нікому не вдасться.

– Ти мене не зрозумів, – промовив Іоанн Цимісхій. – Візантія не хоче підкорювати увесь світ. Я хотів тільки домовитись, де моє, а де твоє.

– Наші ж посли нібито все й поділили… Візантії – своє, Русі своє, Болгарія буде межи нами…

Імператор Іоанн дивився на Дунай.

– Так, – махнув він рукою, – посли наші домовились нібито про все, але я дещо хотів сказати до цього…

Він замовк на хвилинку й подивився на Святослава…

– Від себе я хотів додати, – повів Цимісхій, – що захоплений тим, як ти боровся зі мною… Ти, княже, добрий полководець.

– Мені приємно чути це від такого досвідченого й хитрого полководця, як ти, – відповів на це Святослав. – Але ж з тобою не я боровся, а Русь…

– Боролась Русь, а ти її князь. І я хотів би на знак того, що поважаю тебе… і Русь, назвати тебе кесарем, василевсом Русі, дати вам світло істиної віри – християнство.

– Дякую тобі, імператоре, – одверто сказав Святослав. – Але навіщо нам, Русі, кесарі й василевси? Є в нас київський князь, є князі земель, всякая князья. Правду говорю, імператоре, не треба нам ще більше кесарів, а василевсів і поготів. Що ж до християнства, то в нас на Русі є вже багато християн, мати моя, княгиня Ольга, також була християнкою. От тільки я і ще багато наших людей тримаємось старої віри, яку ви називаєте язичеством… І я не ворогую з християнством, але ще не знаю, імператоре, чия віра краща. У кожного з нас є своє. Приміром, ти кажеш, що добре християнство, я кажу, що хочу жити, як батьки мої й діди, – язичником Русі хочу бути. Не будемо сваритись, імператоре. Усе в світі доходить до свого. Може, колись язичники стануть християнами, може, колись християни зроблять те, чого не зробив би варвар, язичник. Почекаємо, імператоре. Куди й чого нам поспішати, коли між нами любов і мир?

– Але ж ми зустрінемось ще з тобою, княже. Правду кажу – чому б тобі не приїхати до Константинополя?

– Князі київські бували вже не раз у Константинополі, – крізь зуби відповів Святослав. – Мати моя, княгиня Ольга, там також була і багато мені про ваші чудеса розповідала. Дивен суть Константинополь, і я там хочу побувати, буду. Але чому б і тобі, імператоре, не побувати на Русі, у городі нашому Києві? Адже про Київ всі багато говорять, але ніхто з імператорів римських там не бував. Приїжджай, імператоре! Ми зустрічаємо наших гостей хлібом.

– Чим? – не зрозумів Цимісхій.

– Хлібом, кажу, а часом і з сіллю.

– Добре! – промовив імператор. – Приїду.

Він встав з сідалки човна, але затримався.

– Імператор Никифор, – сказав він, – посилав до тебе своїм василіком Калокіра. Маю відомості, що він у вашому стані…

– О імператоре! Посол твій до кінця служив Візантії і йшов з нами від Києва аж сюди…

– Я хочу, щоб ти його повернув…

– Я можу повернути тільки труп його, бо Калокір сьогодні вночі повісився…

– Шкода, – закінчив імператор. – Що ж, княже, я сказав тобі все, що хотів…

– А я повідав, що думав…

Разом вони зійшли на берег, наблизились до намету, де на столі стояли корчаги з вином. Слуги кинулись наливати вино, проедр Василь сам послужливо налив келих для Святослава.

Але князь Святослав, ступивши до столу, сам узяв найбільшу корчагу з вином і налив два повні келихи…

– Хочу пити на тя, – сказав він імператору і перший підняв повний келих.

– Спасибі! – відповів похмуро імператор. – І я вип’ю за тебе…

Вони до дна випили келихи. Пили за імператора й полководці.

Дуже швидко після цього князь Святослав попрощався, спустився кручею до берега, ступив у човен.

Високо підняли весла гребці, князь Святослав став на кормі біля стерна. Ось гребці опустили весла в воду, князь Святослав круто завернув корму човна, дав знак гребцям, і човен поплив проти швидкої течії. Над ним полетіли із смутним криком чайки.

Стоячи біля намету, імператор Іоанн довго дивився, як все далі й далі проти течії пливе човен. Обережно ступаючи по піску, до нього підійшов проедр Василь. Коли імператор обернувся, він побачив сердите, перекошене від злості обличчя проедра, злі його очі.

– Хитрий київський князь! – прошепотів проедр. – Він не випив вина з мого келиха…

Недбалим рухом, ніби ненавмисне, він скинув одну із корчаг зі столу, червоне вино струмком потекло з неї, а кривава пляма ще довго всочувалась у пісок.

Це був не Буколеон, а поле брані під Доростолом. Але постільничий – проедр Василь – і тут не залишав усю ніч імператора. Він дивився, коли в наметі ставили вечерю й вино для імператора, разом з ним вечеряв. Імператор випив багато вина, проедр – рівно стільки, щоб уважно слухати, але самому зайвого не сказати.