Постільничий Василь вийшов з намету, сів на лавці, бачив, як імператор погасив світильник, чув, як він довго перевертався на ложі й тяжко зітхав, згодом заспокоївся й, мабуть, заснув.

У стані було темно, стан мовчав. Навкруги намету імператора, на широкому майдані, в кінці якого містились етеріоти, ескувіти й іканати – вся охорона імператора, – стояла нічна сторожа. В броні, з щитами й мечами, вони не мали права ворухнутись і на тлі сірого неба нагадували кам’яні великі статуї. Тихо було й далі в землянках, де спали кінні й піші війська фем і таксіархії. Імператор міг спати, ніщо йому не заважало.

Але Цимісхій не спав. Минула, може, година, і проедр Василь почув, як він підвівся на ложі, пройшов по намету. Проедр навіть схопився – кроки імператора пролунали біля самого полога.

– Ти не спиш, проедре? – почув він його голос.

– Ні, імператоре, не сплю. Проедр не може спати, коли спочиває василевс. Але імператор, я чую, не спить.

– Так, не сплю, – відповів імператор і, вийшовши із намету, постояв якусь хвилинку, поки очі його звикли до темноти, потім сів на лавці.

– Сядь і ти! – тихо промовив імператор.

Так імператор Візантії Іоанн Цимісхій у темну ніч, коли закінчилась довга війна і було укладено мир із Руссю, вийшов з намету, сів поруч з проедром Василем і почав з ним розмову.

– Чому ж імператор не спить? – запитав ще раз проедр Василь. – Адже імператор уклав мир, бачив поверженого князя Святослава, а потім випив доброго вина.

– Все це так, – почувся в темряві голос імператора Іоанна, – Русь переможена, князь Святослав повержений, я випив вина. Але сон не йде мені в голову. Я хочу, дуже хочу спати, а думки проганяють весь сон.

– Що це за думки, імператоре? – поцікавився проедр Василь.

– Святослав! – сказав імператор голосніше, але так, щоб його не почули сторожі.

– Святослав?! – засміявся проедр. – Переможений князь.

– Проедре, – почав тоді Іоанн. – Я бачив на своєму віку багато ворогів, багатьох їх переміг. І завжди, коли перемагав ворога, не боявся його. А зараз я боюсь. Так, проедре, я боюсь. Ось, – він показав у темряві на обриси Доростола, – Русь, але хто вона, звідки це? Ось я говорив з князем Святославом – і не зрозумів його, я не знаю, хто він. І навіть тоді, коли вони підуть звідси, я буду їх боятись. Русь – це страшна хмара, що висить над імперією, Святослав – це язичник, це Перун, що йде проти Христа. А що ми без Христа? Ніщо!

– Це правда, імператоре, – згодився проедр Василь. – Русь – страшна для нас земля, це так. Або Візантія, або Русь; Перун або Христос – і це так. На небі є один бог, на землі може бути тільки одна імперія, а в імперії може бути тільки один василевс. Це так, так сказав і Христос: «Одно стадо, і один пастир». Але чому ти думаєш, імператоре, що Христос мусить воювати з Перуном тільки мечем?

– А чим же з ним можна ще воювати? Вином? Так Перун знає, яке вино йому можна пити, а яке ні…

– Якщо він не захотів випити келиха з цикутою [208] , треба зробити келих з його черепа.

– Проедре! Я згоден заплатити сто, двісті, триста кентинаріїв. Та коли б за його смерть мені треба було віддати половину імперії, я б і цього не пошкодував. Чуєш, проедре?!

– Ти дуже щедрий, імператоре, і забув про те, що в нашій скарбниці порожньо. Ста кентинаріїв для цього буде досить.

– Що ж ти зробиш?

– Я пошлю, імператоре, василіка до тих самих пацинаків, дам їм золота сто кентинаріїв. Покійний Калокір писав мені з-під Адріанополя, що він говорив про це з каганом Курею. Якщо князь Святослав поїде суходолом – вони його зустрінуть у полі, якщо морем – на Дніпрі.

– Проедре! Дозволяю тобі дати пацинакам стільки золота, скільки вони вимагатимуть. Тільки поспішай, проедре!

– Я зроблю все, що треба, – засміявся проедр. – Де нічого не вдіє стріла, там все може зробити золото. Поки імперія має золото, вона ще міцна. Але від Дунаю повзе туман, іди до намету, час спати…

І над Дунаєм, і над усім світом ішла ніч. Спокійно тепер заснув імператор Візантії, спав його стан. Тільки в Доростолі не спали. Там, за стінами фортеці і на березі Дунаю, горіли вогні, відблиск яких блукав на хмарах. Звідти долітали голоси – руси готувались у дорогу.

Не спав також і проедр Василь. Він сидів на лавці біля намету, дивився на небо, Доростол, вогні над Дунаєм, щось уперто думав, і коли б хтось побачив у цю годину його обличчя, то помітив би, як посмішку на ньому змінює вираз люті, а після цього знову з’являється посмішка.

Проедр Василь у цю ніч думав про те, коли ж дасть смертельну отруту ще одному імператору Візантії – Іоанну. А далі? Що робити далі?

Проедр Василь хотів бодай один день побути імператором Візантії. Може б, він того дня повернув душу в своє тіло? Тільки чому слабіє тіло в проедра Василя, може, пізно повертати душу в це тіло?