Тільки княгиня здавалась спокійною. Малуша розбудила її, як було велено, після зміни другої нічної сторожі. Тоді до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сінях.

– Отже, я їду, – почала вона. – Болить серце, ниє тіло, повік не покинула б Києва, але, відаєш сам, мушу їхати…

– Не турбуйся, княгинє, їдь спокійно, – сказав Свенелд.

– Як же мені не турбуватись, як бути спокійною! – сплеснула вона руками. – Київ, усі землі – як вони будуть без мене?

Вона справді не уявляла, як тут буде без неї.

– Залишаю я на столі Святослава, – мовила далі княгиня, – нехай робить суд, дає правду людям, говорить з воєводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Він ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе…

– Не турбуйся, княгинє, їдь спокійно, – ще раз сказав Свенелд.

– Ну, гаразд, – махнула рукою княгиня. – То й ходімо, там мене вже весь почет жде.

Золота палата київських князів мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горіли всі світильники й свічада, але на помості не сиділи князі, на лавах не було воєвод і бояр. Сли, купці, родичі княгині і вся служба зібралися тут, шуміли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якісь міхи, клумаки, горнці, корчаги, барила.

Коли княгиня вийшла з своїх покоїв, різноголосе це зборище заніміло, зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своїх, купців, якийсь час мовчала.

– Зробимо по покону! – нарешті сказала вона. – Сядемо.

І всі вони сіли, бо покон велів перед дорогою сісти, принести жертву предкам, попросити, щоб вони тут берегли дім і щоб допомагали також і їм на далеких і важких путях. З такими мислями сіли й зараз всі вони, якийсь час мовчки сиділи.

І навіть священик Григорій, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у якому було євангеліє, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужіння, не витримав і також сів – він, як і княгиня Ольга, часом вагався, коли слід діяти по покону, а коли – по божому слову.

– Вставайте! – промовила Ольга.

Тоді княжий терем ожив, на сходах і в палатах з’явились тіуни, ябетники, гридні, дворяни; вони тягли міхи, клумаки, горнці, корчаги, котили барила. Шум і крики вирвалися з терема, де біля ґанку вже напоготові стояли вози, іржали засідлані коні. Десь у темряві біля Подольської вежі вже рипіли жеравці на мосту, гукали сторожі. У промінні смолоскипів вози рушили з місця, захрипіли коні під князями й воєводами. Похід, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом і зник у темряві ночі.

Княгиня Ольга обережно зійшла по походні на лодію і, спираючись на плечі родичок і гребців, пройшла до керма, де для неї приготовлений був куточок.

Зупинилась перед цим куточком і уважно його оглянула: там був застелений хутром поміст, на якому можна сидіти й лежати, дощані загородки мали захищати княгиню від вітру й хвиль, дашок згори – від дощу. Це був непоганий куточок, княгині він сподобався, вона сказала:

– Що ж, якось доїдемо!

А потім згадала ще про щось, торкнула рукою завісу попереду, якою можна було відгородити куточок від цікавих очей тих, що сиділи в човні, засунула її й розсунула.

– І це добре! – діловито додала вона. – Дорога далека!

Аж тоді рішуче ступила у свій куточок, сіла, тугіше зав’язала шаль на голові, підняла комір, сховала руки в широкі рукави.

– Закутайте мені й ноги! – звеліла служницям.

І вони хутром закутали їй ноги, обмостили княгиню.

Усі на березі розуміли, що настала остання хвилина перед від’їздом, і замовкли, заніміли. Зовсім недалеко від лодії княгині стояв на кручі й неспокійно торгав червоним чобітком правої ноги пісок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Уліб, воєводи й бояри на чолі з Свенелдом, чимало мужів з Гори, тіунів, огнищан.

Окремо й далі від них, між рідких кущиків верболозу й молочаїв, товпились дворяни, серед яких можна було помітити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, ніби боялась, що княгиня от-от її покличе.

Ще вище, над самим шляхом, що вився між ярів до Києва, стояли гридні, дружинники, візники, збилось чимало возів, коні гризли молоду пашу.

А княгиня все сиділа в лодії, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена.

– Ну, – промовила нарешті, – то й рушаймо!

– Рушаймо! Рушаймо! – загомоніли на лодіях.

– Рушають! – озвався берег.

Лодійні майстри піднімали укоті [82] , на березі кидали мотузи, якими лодії були прив’язані до дерев, над насадом важко піднялися, затріпотіли в повітрі й надулися, набрякли кропив’яні вітрила, одна за одною лодії, насади, однодеревки стали одриватись від берега.

– Матінко, Перун! Дажбог!!! – хапались за насади й кликали на поміч усіх богів родичі княгині й служниці.

Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась – сиділа біля керма першої лодії похмура й мовчазна, дивилась на неспокійне голубе плесо, що між зелених берегів снувалось до пониззя.