— Отже, модель щастя, на монтаж якої ми витратили стільки часу і зусиль, виявилася істотно неповною. Вона далі не може служити нам надійним орієнтиром. Останнім часом я сумніваюся, чи можлива взагалі повна модель щастя. Адже вона має врахувати всі — геть усі — зв’язки ельдорадців: від найінтимніших до всекосмічних. Вона має передбачити все, що відчуває і знає ельдорадець, і навіть те, чого він не відчуває і не знає, але відчуває і знає суспільство в цілому… У всякому разі, наша модель виявилася надто обмеженою і, не побоюся сказати, примітивною. Напевно, я не вдався б до таких категоричних дефініцій, якби ініціатором монтажу моделі був хтось із присутніх, а не я. Тепер цілком відповідально заявляю: я виявив тоді наївність, якщо не легковажність. Не можна, принципово неможливо раз і назавжди пенати якісь доконечні закони розвитку суспільства, якісь правила щастя кожного громадянина. Можна пізнавати лише загальні, до того ж не закам’янілі закономірності і керуватися ними. А взагалі кажучи, і життя суспільства в цілому, і життя кожного з нас — це гра. Захоплююча гра з безліччю несподіваних поворотів. Я хотів усе звести до стрункої системи завчених ходів — і припустився прикрої помилки. Ми захистили Ельдорадо від несподіванок надійним щитом — і теж помилилися! Я не закликаю, проте, до анархії. Аж ніяк! Треба вести гру благородно, чесно, керуватися доцільними, гуманними міркуваннями. Але захоплено вести гру, а не вкладати життя в жорсткі догматичні правила.

— Де ж вихід? Або покинути Ельдорадо, цей золотий уламок Атлантиди, покинути планету Земля, якщо ми сумніваємося в можливості легалізації, або ризикувати. Легалізуватися, вимкнути назавжди систему маскування.

Геродотіус запросив до круглого столу наукового керівника Біоцентру, чорнявого молодика, який, очевидно, жив у другому, а може, й у третьому періоді. Він сів у крісло доповідача, яке щойно звільнив Синапс, і трохи помовчав, збираючись з думками.

— Парадокс… Парадокс? — замислено мовив молодик. — Я дедалі більше переконуюся, шановні добродії, що ніякого парадоксу тут нема. Доктор Ген мав певні підстави припинити експеримент. Звісно, дуже прикро, що не можемо повернути Ізоль-Гола до нормального життя. Що ж, треба пошукати інших шляхів. А видумка з біотекою, очевидно, безглузда. Справді, навіщо кожному з нас матриця безсмертя? Нещасні випадки? Але ж служба безпеки працює настільки бездоганно, що… Катастрофа у 2908 році в районі Сибіру була останньою. Мушу згодитися з доктором Синапсом — за даних обставин нас починає обтяжувати безсмертя. Я сам споживаю пігулки часу, хоча розумію, наскільки це негідно, чи як тут висловитися… Час, шановні добродії, тягнеться неймовірно довго. Ми ніби на космічному кораблі, відірвані від планети, взагалі від планет, і разом з тим нікуди не летимо. Тим-то й захищаємося пігулками, до яких змушені були вдаватися колись наші космонавти. Вони хотіли скоріше побачити своїх. А ми — кого?..

— Коротко про інші роботи. Вони тривають. Але, мушу визнати, мене тривожить безконечне вдосконалення досконалого, того досконалого, що цілком забезпечує наші потреби. Шляхом селекції, добору, радіо- і хімічної мутації ми вивели сорти рослин, породи тварин, які разом з продуктами океану повністю забезпечують наші потреби в харчуванні, і щодо кількості, і щодо якості. Лише деякі психологічні фактори не дозволяють нам синтезувати основні харчові продукти безпосередньо з повітря. Адже структуру майже всіх ферментів розгадано. Породи швидкоростучих дерев забезпечують наші потреби в деревині.

— До речі… Мало не забув. Вельмишановні члени Ради десятьох! Як накажете чинити щодо радіації? Ви знаєте, наші термоядерні установки не викидають у навколишній простір жодного рентгена. Але ж рівень навколишньої радіації досить високий. Нам він, звісно, не загрожує. Ми його надійно нейтралізуємо в атмосфері Ельдорадо, у водному середовищі, що нас оточує. Ми, якщо знайдете за потрібне, будемо нейтралізувати його в глобальних масштабах. Ні теоретично, ні практично це не становить особливих труднощів. Якихось два-три роки напруженої роботи… Але ж ні я, ні мої колеги не можемо взяти самі на себе відповідальність… Я хотів би почути сьогодні вашу думку. У мене все.

Знову попросив слова Семирозум. Він твердив, що його не зовсім правильно зрозуміли. Він в принципі теж за легалізацію, але просить добре зважити, як саме це слід зробити. Просто так демаскуватися і оголосити — ми є? Беріть наші здобутки і користуйтеся… Думаєте, у потойбічному світі мало здобутків розуму, величезних матеріально-технічних сил?.. Але ж вони ніяк не можуть домовитися між собою про їхнє доцільне і тільки мирне використання. А тут ще й ми зі своїми дарами… Дари — і матеріальні, й інтелектуальні — взагалі ховають у собі небезпеку. Взагалі було б дуже небезпечно, якби потойбічний світ раптом узнав про наше існування і почав сподіватися: ось хтось прийде і розв’яже всі наші проблеми. Сторонній проблем ніколи не розв’яже, він може тільки допомогти, допомогти дуже обачно, з тактом, умінням. Наше золото, це наше прокляття, яке забирає стільки зусиль у видобутку потрібних корисних матеріалів і металів, стає, на мій погляд, непереборною перепоною, у всякому разі, дуже важкою перепоною на шляху до легалізації. Наше золото, за розрахунками спеціалістів, у 4898 разів перевищує золоті запаси всіх національних банків потойбічного світу. Воно нам зовсім не потрібне, ми могли б адекватно — так на так — обміняти його на граніт чи на чавун. Та можете уявити, що станеться на потойбічних ринках, коли ми викинемо своє золото? І хто дасть гарантію, що вони домовляться між собою, як його розподілити? Щоправда, добродійка Міс-і-Сіпі — була у нас така приватна розмова — звинуватила мене в об’єктивізмі. Мовляв, не враховую я, що потойбічний світ не однорідний. Невже мені треба переказувати інформацію, що надходить з району Південно-Східної Азії? Тут ще питають, чи можна нейтралізувати радіоактивні опади в глобальному масштабі. Ось іще вам один приклад того, наскільки важка і складна проблема, що постала перед нами. Не нейтралізувати? Негуманно, злочинно. Нейтралізувати? Теж негуманно і злочинно. Ми приспимо пильність потойбічного світу, там подумають, що радіація зникає сама по собі, а, отже, нема чого боятися, можна відкинути будь-який контроль за використанням атомно-водневої енергії. Головуючий не втримався, перепитав:

— То що ви пропонуєте, добродію Семирозум? Усім переселитися в океанаріум, геть забрати все з поверхні Ельдорадо і чекати, поки потойбічний світ позбавиться всіх своїх суперечностей, а вже потім об’явитися? Так?

— Я цього не пропоную, добродію Геродотіус. Ми можемо дочекатися, поки там не вибухне атомно-воднева війна і тоді, тоді… не знаю.

— Чого ж? Тоді ми опинилися б у дуже виграшному становищі, - вів далі Геродотіус. — Ми вилізли б з океанаріума, демаскувалися і з’явилися на материки, як великодушні ангели-спасителі. Нейтралізували б радіоактивні опади, врятували б залишки людства і запропонували свої послуги в реставрації цивілізації. Дуже мило, добродію Семирозум, дуже мило б з нашого боку…

Семирозум гірко усміхнувся:

— Я ціную вашу іронію, добродію Геродотіус, але й сам добре усвідомлюю складність нашого становища. Та, на жаль, я не можу запропонувати жодної конструктивної ідеї. Не можу.

— Тож-то воно і є, - похитав головою Геродотіус. — Мало самого розуміння… Як бачите, добродійко Міс-і-Сіпі, це все не так просто…

— У всякому разі, треба пробувати. Треба пробувати контактуватися! — рішуче змахнула рукою Міс-і-Сіпі.
– Невдачі минулих, далеко минулих спроб, повторюю, не мусять нас кидати в розпач. Потойбічний світ теж не стоїть на місці, все міняється, вельмишановні колеги. І якщо ці два сміливці справді з’являться в районі Ельдорадо, чому б нам не прийняти їх? Якщо там знову не повірять в наше існування — гірше нам не буде. Якщо повірять — почнуть і вони шукати способів контакту.

— Правду кажучи, я поки що мало вірю, що ці двоє шукають саме нас, — розважливо проказав Геродотіус. — Легенда про Ельдорадо міцно укорінилася в тому світі саме як легенда. З кожним роком у дива там вірять дедалі менше. Дива стали суто космічною галуззю. Вони вважають, що Земля вже не піднесе їм нічого надзвичайного. До речі, добродію Енц, ми вам доручили з’ ясувати, що воно за сміливці, ці двоє…

Енц нервово засовався на своєму стільці.

— Вельмишановні члени Ради… Мені соромно займати місце доповідача. Мені нема чого доповісти. Дозвольте з місця?