Вони враз підхопилися й вийшли з кабінету. Залишився тільки зовсім сивий вузькочолий дідок, що поважно сидів поруч з Капітаном.

— І ви з ним також вийдіть. Почекайте там, у залі,— ще раз уважно глянувши на Віктора, сказав Капітан вилицюватому й гостроносому.

Коли зачинилися двері кабінету, дідок кинувся до Капітана:

— Друже, що трапилося? Ти став білий, як папір…

— Мені здалося… Але ні, цього не може бути! Не може бути!.. — вхопився за голову Капітан.

— Заспокойся, дорогий, і поясни — в чому річ?

— Цей юнак дуже схожий на Діего. Такий же кругловидий, чорнявий, такі ж великі сірі очі, такі уста, ніс… Та ти ж добре знаєш отого заклятого нашого ворога… Скажи, авжеж схожий на нього?

Дідок так наморщив вузького лоба, що сивий, густий чуб майже зійшовся з кошлатими попелястими бровами, і мовив непевно:

— Угу, наче схожий…

— Коли я побачив його, одразу подумав: чи не синок він Діего? Як ти гадаєш, скільки юнакові років?

— Дев’ятнадцять-двадцять.

— О, і синові Діего зараз має бути стільки ж!.. Боже, боже, п’ятнадцять літ уже поневіряємося в цьому підводному пекельному світі, а там, удома, господарюють фанатики-марксисти!..

— Не журись, друже, скоро закінчиться їхнє владарювання і вони стануть перед тобою на коліна, благатимуть пощади.

— Ніякої пощади!.. Усіх винищу!.. — ударив кулаком по столі Капітан. — А тепер, прошу тебе, займися молодиком. Допитайся, вивідай у нього все. Ти умієш це робити… А що, коли й справді Діего підіслав сюди свого синочка, щоб і тут нам напакостити?..

— Добре, дорогий, я з’ясую, — пообіцяв дідок. — Тобі ж раджу тим часом спочити, заспокоїтися.

Той згідливо кивнув головою, ступив до стіни і набрав на рухомому, як у телефонному апараті, диску цифровий код. Дві величезні мармурові плити розсунулися, відкривши вхід до опочивальні. Тільки-но Капітан зайшов туди, знову зсунулися докупи.

Дідок визирнув з дверей, увічливо запросив Віктора до кабінету.

— Давайте познайомимося, — простягнув суху, кістляву руку й відрекомендувався: — Радник Мудрого Капітана Роберта Конрада доктор Хуанос Глобаліус.

— Студент університету Віктор Соколюк.

— Дуже приємно, — усміхнувся радник і підвів його до столу. — Будь ласка, сідайте.

Віктор охоче опустився на м’який стілець — од утоми ледве тримався на ногах.

Хуанос Глобаліус обійшов стіл і всівся навпроти на своєму стільці біля порожнього Капітанового крісла.

— Пробачте, Соколюк, ви сказали: студент університету. Дозвольте уточнити — якого університету?

— Московського.

— Значить, ти з Радянського Союзу? — зупинив важкий погляд на Вікторовому обличчі Глобаліус.

— Так, з Радянського Союзу, — підтвердив Віктор.

— А звідки знаєш іспанську?

— Я навчаюся на факультеті романо-германської філології.

— Комуніст?

— Ні, комсомолець.

— Ясно… — значуще промовив Глобаліус і замовк.

— Дозвольте, тепер я запитаю вас, товаришу Глобаліус? — порушив мовчанку Віктор.

Той скривився, ніби ковтнув чогось кислого або гіркого, й поправив:

— Не «товаришу», а пане.

— Пане… — механічно ворухнув губами Віктор.

— Поки що ніяких запитань! — виставив наперед суху розчепірену долоню Глобаліус. — Спочатку я розпитаю тебе, що нас цікавить.

— Прошу, запитуйте, — зніяковів Віктор.

— Найперше скажи: хто тебе підіслав?

— Як це «підіслав»? — не зрозумів Віктор.

— Не прикидайся дурнем! — суворо блимнув на нього Глобаліус. — Признавайся одразу, чий ти агент!

— Агент?.. Сміхота!.. Та нічий я не агент. І ніхто мене не підсилав.

— Тоді поясни: як ти сюди потрапив? — єхидно прискалив одне око Глобаліус.

Віктор, пригадавши, що йому довелося пережити за останню добу, важко зітхнув. Нелегко, ох і нелегко було про все те переповідати, та ще зараз, коли страшенно змучений. Однак зібрався з силою і розповів дивакуватому Капітановому радникові, чому і як опинився він тут, у цьому непривітному й загадковому підземеллі.

Того дня Віктор прокинувся, як йому здалося, раніше за всіх. Але, заглянувши до другої кімнати, побачив, що батько вже сидів за столом, читав газету, а мати на кухні готувала сніданок. Відчинив балконні двері. З-за дерев світило яскраве сонце, небо голубе й чисте-чисте, однак з моря дув досить сильний прохолодний вітер.

— Бачиш, тату, синоптики не помилилися — чудовий льотний день! — сказав задоволено, готуючись до фіззарядки.

— Не радій заздалегідь, — відповів батько, не відриваючи од газети очей. — Зараз дуже мінлива погода…

Невдовзі до кімнати зайшла мати й мовила докірливо:

— Вітю, скільки я тебе просила — роби заряд-

ку на балконі. Або не гупай отак. Он сусіди знизу скаржаться, що провалиш їм стелю. Кінчай уже, іди вмивайся, будемо снідати.

Він ще трохи потупцявся на місці, помахав руками іі подався у ванну кімнату.