— Ти побачиш її, — повторював він, наче сп’янілий.

У нестямі обійняв мене й довго стискав в обіймах. Ми розкошували, сміючись і плачучи, мов діти, й повторювали:

— Поспішаймо! Поспішаймо!

Раптом здійнявся легенький вітерець, і на покрівлі зашелестіла альфа. Блідо-фіалкове небо стало ще блідішим, і враз на сході його розірвало жовте сяйво. У безмежній пустелі народився світанок. З укріплень долинули глухі звуки, ревіння худоби, брязкіт ланцюгів. Форт прокидався.

Кілька секунд ми мовчки дивилися на південний шлях, який вів до Темассініна, Егере й Хоггару.

У двері їдальні постукали. Від несподіванки ми здригнулися.

— Увійдіть! — сказав Андре де Сент-Аві різким голосом.

Перед нами стояв сержант Шатлен.

— Чого вам треба в таку рань? — суворо спитав Андре де Сент-Аві.

Сержант виструнчився.

— Вибачте, пане капітан. Цієї ночі біля форту дозір захопив тубільця. Він, втім, не крився. Коли його привели сюди, він зажадав зустрічі з комендантом. Була північ, і я не хотів турбувати вас.

— Що це за тубілець?

— Таргіець, пане капітан.

— Таргієць? Приведіть його.

Шатлен вийшов. З’явився чоловік, конвойований одним з наших солдатів.

Вони піднялися на терасу.

Новоприбулий, шість футів заввишки, справді був таргійцем. Перші промені сонця освітлювали його синювато-чорне вбрання. Його великі темні очі блищали.

Коли він зупинився перед моїм товаришем, я побачив, як вони обидва затремтіли.

Хвилину мовчки дивилися один на одного.

Потім таргієць вклонився й незворушно промовив:

— Мир з тобою, лейтенанте де Сент-Аві.

Андре так само спокійно відповів:

— Мир з тобою, Сегеїр-бен-Шейх.