Я ще раз повторив:

«Дванадцять».

І провалився в коматозний стан.

Отямився, відчувши на чолі дотик гарячого металу. Розплющив очі. Наді мною схилилася Таніт-Зерга. Це її рука так пекла мене.

— Уставай! — сказала вона. — Ходімо!

— Як, Таніт-Зерго! Пустеля палає, сонце в зеніті. Зараз полудень.

— Ходімо! — повторила вона. Я зрозумів, що дівчина марить.

Вона стояла переді мною, її гаїк упав на землю. Маленька Гале спала на ньому, згорнувшись клубочком.

Простоволоса, незважаючи на спекотне сонце, вона повторювала:

— Ходімо!

Я оговтався.

— Накрий голову, Таніт-Зерго. Накрий голову!

— Ходімо, — повторювала вона, — ходімо. Гао тут близько, відчуваю це, дуже близько. Хочу знову побачити Гао!

Я змусив її сісти поряд зі мною, в тіні скелі. Відчув, що сили залишили її. Страшенний жаль охопив мене, й повернувся розум.

— Гао там, зовсім близько, так? — сказала вона, її сяючі очі благально дивилися на мене.

— Так, маленька, люба дівчино. Гао там. Але, Бога ради, ляж. Страшенно пече сонце.

— Ах! Гао, Гао! Я знала, — повторювала вона. — Знала, що знову побачу його.

Сидячи, вона випросталася, стиснувши своїми гарячими, наче вогонь, рученятами мої руки.

— Слухай, я хочу тобі сказати, пояснити, чому я знала, що знову побачу Гао.

— Таніт-Зерго, моя маленька, заспокойся, заспокойся!

— Ні, хочу тобі сказати. Це сталося давно, на березі повноводої ріки, там, у Гао, де правив мій батько… Так от, одного дня, це було на свято, з далеких країв прийшов до нас старий чаклун, одягнений у шкури й пір’я. Був у масці та шпилястому ковпаку, мав кастаньєти і дві кобри в мішку. Він танцював буссаділлу на майдані, де всі наші утворили коло. Я стояла в першому ряді. Побачивши на моїй шиї намисто з рожевих турмалинів, він зрозумів, що я дочка вождя, і заходився розповідати мені історію могутності великої імперії манденгів, де правили мої предки, розповідати про наших ворогів, жорстоких кунтів. А потім сказав…

— Заспокойся, маленька, — перебив я.

— Потім він мені сказав: «Не бійся, якщо для тебе настануть тяжкі часи. Бо одного дня ти побачиш на обрії блискуче Гао, не пригноблене, нікчемне негритянське містечко, а розкішне Гао, яким воно було раніше, велику столицю країни чорношкірих, відроджене Гао із мечеттю з сімома вежами й чотирнадцятьма мінаретами, з будинками, оточеними прохолодними подвір’ями з фонтанами й садами, де повно великих червоних і білих квітів… Це стане для тебе миттю визволення і раювання».

Таніт-Зерга випросталася. Над нашими головами повсюди довкола нас скаженіло сонце, розпікаючи пустелю до білого жару.

Раптом вона простягла руки й голосно закричала:

— Гао! Он Гао! Я подивився.

— Гао! — повторила вона. — Ах! Я знала. Ось дерева й фонтани, мінарети й вежі, пальми й великі червоні та білі квіти. Гао!

Справді, на палаючому обрії мріло фантастичне місто, здіймаючи свої чудові райдужні споруди. Перед нашими здивованими очима жорстокий міраж множив свої гарячкові примари.

— Гао! — скрикнув я. — Гао!

І майже водночас з моїх грудей вихопився зойк болю й жаху. Відчув, як тендітна рука Таніт-Зерги в’яне в моїй долоні. Я ледве встиг підхопити дитину й почув її шепіт, немов зітхання:

— І це стане для тебе миттю визволення, миттю визволення і раювання.

Через кілька годин я за допомогою ножа, яким Таніт-Зерга два дні тому патрала газель, рив у піску біля підніжжя скелі, де вона упокоїлася, могилу для її вічного спочину. Коли все було готове, мені захотілося знову побачити дороге маленьке обличчя. Ненадовго відчув спад сил… Відтак накрив смагляве личко гаїком і поклав дитяче тіло в могилу.

Я не врахував Гале.

Доки виконував свій сумний обов’язок, мангуста не спускала з мене очей, а зачувши перший шурхіт піску, що падав на гаїк, пронизливо завищала. Я подивився на неї і по її червоних очах побачив, що вона ладна кинутися на мене.

— Гале! — благав я.

Хотів погладити її, але вона вкусила мене за руку. Потім, вистрибнувши на могилу, почала оскаженіло розгрібати пісок.

Я тричі намагався віддалити її, але відчув, що зусилля мої марні. Зрозумів, якби вона залишилася на могилі, то вирила б тіло.

Біля моїх ніг лежав карабін. Постріл покотився стоголосою луною по безмежному просторі пустелі. За якусь мить Гале лежала на шиї своєї господині, там, де я так часто бачив її, тепер і вона спала вічним сном.

Коли на поверхні виріс невеликий пагорок з притоптаного піску, я підвівся й, заточуючись, рушив пустелею навмання, на південь.

Тієї ночі, коли Сент-Аві розповів мені про вбивство Моранжа, десь у долині ріки Міа завивав шакал. Тепер знову виє шакал — інший чи, може, той самий.