— Однак мені здається, що Ін-Салах… — сказав я, трохи ображений.

— Ін-Салах! Тідікельт! Мій бідолашний друже, проходячи там останнього разу, я бачив на шляху стільки ж старих газет і бляшанок з-під сардин, як у неділю у Венсенському лісі.

Таке очевидне бажання образити мене змусило забути про стриманість.

— Звичайно, — відповів я роздратовано, — мені не довелося дійти аж до…

Я зупинився. Але вже було пізно. Він дивився мені просто у вічі.

— До чого? — запитав він лагідно. Я не відповів.

— До чого? — повторив він.

Я й далі мовчав, тоді він додав:

— До річки Таргі, так?

На сході від Таргі, сто двадцять кілометрів від Тіміссао, 23°5 північної широти, як свідчило офіційне повідомлення, було поховано капітана Моранжа.

— Андре, присягаюся! — крикнув я ніяково.

— У чому присягаєшся?

— Що не мав жодного наміру…

— Говорити про Таргі? Чому? З якої причини не можна в моїй присутності говорити про Таргі?

Я благально мовчав. Знизавши плечима, він просто сказав:

— Ідіот.

І вийшов, перш ніж я встиг вимовити хоч слово.

Навіть моя покірливість не обеззброїла його. Доказ цього я дістав наступного дня, коли він виявив свій настрій досить неввічливо.

Як тільки я прокинувся, він увійшов до моєї кімнати.

— Можеш пояснити, що все це значить? — запитав він.

У нього в руках був один із службових реєстрів. Нервуючи, він завзято гортав його, аби знайти привід для демонстрації свого начальницького гніву.

Випадок допоміг йому.

Він розгорнув реєстр. Я густо почервонів, побачивши бліду, добре знайому мені фотографію.

— Що це таке? — запитав він зневажливо.

Досить часто я бачив, як недоброзичливо він розглядав у моїй кімнаті портрет м-ль де С., і тому не сумнівався, що тепер навмисно шукає сварки.

Але я стримався і заховав до шухляди це бідне маленьке фото.

Однак мій спокій не влаштовував його.

— Надалі, — сказав він, — прошу не лишати своїх амурних пам’яток між службовими паперами. — І додав з образливою посмішкою: — Не варто постачати Гурю такі дратівливі сюжети.

— Андре, — сказав я, мертвотно збліднувши, — я забороняю тобі…

Він випростався на повен зріст.

— Що таке? Хіба я не заборонив тобі говорити про Таргі? Тож, гадаю, маю повне право…

— Андре!

Тепер він глузливо дивився на стіну, де висів портрет, маленька копія якого щойно спричинила цю прикру

сцену.

— Ну, ну, прошу тільки, не гнівайся. Але, між нами кажучи, вона трохи щупла.

І доки я встиг відповісти, він вийшов, наспівуючи почутий непристойний рефрен:

У Бастілії, в Бастілії,

Кохають палко, кохають палко

Шльондру Ніні.

Протягом трьох днів ми не перекинулися жодним словом. Моє роздратування було безмежним. Хіба ж я винен у його лихих пригодах? Чи в тому, що з кожних двох моїх фраз одна сприймалась як натяк…

— Таке становище нестерпне, — сказав я собі. — Воно не може тривати далі. Воно має змінитися незабаром.

Через тиждень після сцени з фотографією надійшла пошта. Кинувши лише побіжний погляд на зміст «Zeitschrift…», німецького журналу, що про нього вже згадував, я мало не підскочив від здивування. Там було надруковано: «Подорож і відкриття, здійснене двома французькими офіцерами, ротмістром Моранжем і старшим лейтенантом де Сент-Аві у Західній Сахарі».

Тієї ж миті я почув голос свого товариша:

— Є щось цікаве в цьому номері?

— Ні, — сказав я недбало.

— Покажи.

Я послухався. Що мав робити?

Як мені здалося, переглядаючи зміст, він зблід. А проте сказав без найменшого хвилювання в голосі:

— Ти даси мені журнал, правда?

І вийшов, виклично глянувши на мене.

День поволі минав. Я побачив його лише увечері. Він був веселий, дуже веселий, мені аж млосно стало від його веселості.

Пообідавши, ми вийшли на терасу й сперлися на балюстраду. Звідси широко розгортався краєвид пустелі, яка на сході вже танула в сутінках.

Андре порушив тишу:

— До речі, я повернув тобі журнал. Маєш рацію, нічого цікавого.

Здавалося, ніби він розважається.

— Що з тобою? Що, зрештою, з тобою?

— Нічого, — відповів я, і мені перехопило горло.

— Нічого? Хочеш я скажу, що з тобою? Я благально дивирся на нього.

Він знизав плечима і, здається, знову повторив:

— Ідіот.

Швидко западала ніч, лише південний берег ріки Міа ще світився. Несподівано з-за скель долинуло жалібне виття шакала.