— Так от, не бачу практичного сенсу в подорожі, у яку ви рушили.

Він усміхнувся.

— Чому? Невже наукова експедиція з метою розшукати стародавній караванний шлях і довести, що між країнами Середземномор’я й Африки з найдавніших часів існував зв’язок, на вашу думку, нічого не варта? Чи, може, ідею раз і назавжди покінчити з багаторічними науковими суперечками, в які було втягнуто стільки великих умів: д’Анвіль, Берліу, Катремер, з одного боку, і Госслен, Уоккенер, Тіссо, Вів’єн де Сен-Мартен, з другого, ви вважаєте нецікавою? До біса, мій любий, з вами важко мати справу.

— Я казав про практичний інтерес, — відповів я. — Ви не можете не визнати, що ця суперечка стосується лише географів-теоретиків і кабінетних дослідників.

Моранж усе ще всміхався.

— Друже мій, не звинувачуйте мене. Дозвольте нагадати, що вашу місію доручено Військовим міністерством, а мою — Міністерством народної освіти. Ці різні джерела обумовлюють наші цілі, що відрізняються одна від одної. В усякому разі це пояснює — тут я погоджуюся з вами, — що моя мета, справді, практичного значення не має.

— Ви уповноважені водночас Міністерством торгівлі, — відповів я, вперто відстоюючи своє. — Воно й зобов’язало вас з’ясувати, чи можна відродити давні торгові шляхи IX століття. Отже, не робіть спроби обдурити мене: з вашим знанням історії і географії Сахари ви ще до того, як виїхали з Парижа, розуміли, з чим зустрінетесь. Шлях від Джеріда до Нігеру мертвий, абсолютно мертвий. І хоч ви знали, що жоден торговий караван ніколи більше не скористається цим шляхом, усе ж погодилися вивчити можливість його відновити.

Моранж глянув мені просто в вічі.

— А хоч би й так, — з привітною невимушеністю сказав він. — Якби я ще до від’їзду був переконаний в тому, в чому ви дорікаєте мені, чи знаєте, який висновок ви б зробили?

— Був би радий почути це від вас.

— Усе просто, мій любий друже, я не такий спритний, як ви, щоб знайти привід для цієї подорожі, і менш переконливо замаскував справжні мотиви, котрі привели мене сюди.

— Привід? Не розумію…

— Тепер прошу вас, у свою чергу, бути щирим. Я переконаний, що ви маєте найсильніше бажання повідомити арабські служби про підступи сенуситів. Але признайтеся, що передача цих відомостей — не єдина таємна мета вашої прогулянки. Ви геолог, мій любий. У цій експедиції ви знайшли нагоду задовольнити свої уподобання. Ніхто вас за це не осудить, адже ви зуміли поєднати корисне для своєї країни з приємним для самого себе. Але, боронь Боже, не заперечуйте, мені не потрібні інші докази. Досить вашої присутності тут, по цей бік Тіфедеста, у місцевості, цікавій з погляду мінералога, та дослідження якої відкинуло вас принаймні на сто п’ятдесят кілометрів південніше від вашого офіційно визначеного маршруту.

Неможливо було витонченіше вразити мене. Я парирував удар, перейшовши в наступ.

— Чи слід мені зробити висновок, що я не знаю справжніх мотивів вашої подорожі і що вони не мають нічого спільного з мотивами офіційними?

Я дозволив собі забагато й відчув це з серйозної відповіді Моранжа.

— Ні, любий друже, ви не повинні робити такого висновку. Мені не до вподоби брехня, подвоєна шахрайством, стосовно таких поважних установ, які вважали мене гідним свого довір’я і субсидій. Зроблю все можливе, аби досягти мети, котру вони поставили переді мною. Але не бачу причини, щоб приховати від вас ще однієї мети, суто особистої, яка значно більше припала мені до душі. Скажімо так, якщо хочете скористатися термінологією, втім, прикро, що ця мета — кінець, тоді як все інше — лише засоби…

— Чи не буде нескромним?..

— Аж ніяк, — відповів мій товариш. — До Шіх-Салаха кілька днів путі. Незабаром ми розлучимося. Той, чиї перші кроки у Сахарі ви так турботливо супроводжували, не повинен нічого приховувати від вас.

Ми зупинилися в долині, біля висохлого русла маленької річки, де зеленіло кілька кволих рослин. Цовкола джерела, що було неподалік, утворилася ніби сіро-зелена корона. Верблюди, розв’ючені на ніч, широко ступаючи, силкувалися щипати колючі жмутки трави гед. Чорними неприступними стінами майже вертикально височіли над нашими головами гори Тіфедеста. У нерухомому повітрі курився голубий димок від багаття, на якому Бу-Джема готував нам обід.

Ані звуку, ані подиху вітерця. Дуже прямий стовпчик диму поволі здіймався у небо, що вже втрачало свої барви.

— Чи чули ви про «Атлас християнства»? — запитав Моранж.

— Здається, чув. Чи це не географічна праця, опублікована бенедиктинцями під керівництвом певного Дома Гранже?

— Пам’ять не зраджує вас, — сказав Моранж.

— Але погодьтеся, що я уточнюю речі, котрими у вас, як і в мене, не було тих самих причин цікавитись. «Атлас християнства» мав на меті встановити межу, до якої линула велика хвиля християнства протягом віків в усіх частинах земної кулі. Це твір, гідний бенедиктинського вчення, гідний чудового ерудита, яким є Дом Гранже.

— І цю межу ви маєте встановити, діставшись сюди? — пробурмотів я.

— Саме так, справді її, — відповів мій товариш.

Він замовк, і я не порушував його мовчання, вирішивши більше ні з чого не дивуватися.

— Ставши на шлях зізнань, не можна не виглядати смішним, якщо не звіритися до кінця, — вів далі він, замислившись на мить. Його раптом споважнілий тон свідчив, що людина, котра місяць тому так звеселяла молодих офіцерів, тепер зовсім втратила свій добрий настрій. — Почну з власних зізнань, і розповім вам усе. Повірте в мою щирість і не наполягайте, щоб я згадував деякі події з мого інтимного життя. Так, минуло чотири роки з тих подій, як я вирішив піти в монастир — мотиви мого рішення для вас не мають значення. Дивно, що для цього досить було з’явитися в моєму житті істоті, абсолютно не зацікавленій у повній зміні його перебігу. Дивно, що Бог допустив, аби особа, єдиною заслугою якої була її врода, так несподівано вплинула на мою долю. Монастир, у двері якого я постукав, мав досить поважні причини піддати сумніву сталість мого покликання. Те, що світ втрачає в такий спосіб, він часто так само компенсує. Коротше кажучи, не можу дорікати настоятелеві, що він заборонив мені піти у відставку. Лише торік я став кадровим капітаном. За його наказом я попросив і отримав трирічну відпустку. Наприкінці цих трьох років перебування в монастирі мало стати очевидним, що світ вже справді не існує для вашого покірного слуги.