– Художнику, досить їхні теревені слухати. Закінчуй свою картину, бо мені скоро ліки пити…

Хоч як я не намагався второпати, що ще Рижиков со товаріщі теревенить, та не вийшло. Бо вони почали перебивати один одного, сперечатись – справжній базар. Знаю одне – до своїх дівчат наших переможців французи не пустили.

Більшість портретів я роздав ще до виписки. А от портрет рудого та альбом із кількома малюнками й фарби допомогла винести та санітарка, що Юркові сприяла в нічних походеньках. Куди він ходив – на перепихон із курвами, на грабіж, на катран, – так для мене й лишилось загадкою. І до всього, так сталося, що з жодним зі своїх співпалатників я ніколи більше не бачився.

P.S. Щодо втрати цноти від наших переможців я не сумнівався ніколи. Рижиков про те розповідав з інтонацією, яку я не можу відтворити, але в ній не чулося ані крихти фальші. Не вірю, щоб хвалько розповідав, як він тікав, кинувши госпіталь на поталу есесівців. Чи, може, брехун розповів би, що йому не дали зґвалтувати француженок?

Слова Рижикова підтвердилися дуже вагомо в дев’яності роки. Тоді на якусь мить відкрилися «закрома» Луб’янки. Із тих секретів зробили кілька фільмів, документальних. Однією з героїнь стала Галя Нелідова. Її (якщо не помиляюсь із Ніжина) у шістнадцять років німці відвезли на рабську працю аж у Норвегію. Примусили працювати в обслузі військового аеродрому. Коли німців розбили, наші остарбайтери потяглися додому. Перше, що пропонували у Виборзі нашим бранкам, – сісти в гінекологічне крісло. Жінка – п’ять років загальних таборів за проституцію в німців. Галю Нелідову, як незайману, спочатку відпустили. А за рік чи два загребли й дали десять років за шпигунство. Слідчий їй сказав: «Була б ти жінкою, дали б тобі п’ять років загального режиму, а так – десять років тобі суворого режиму за шпигунство. А що ще тобі клеїти?»

І ще одне про зовсім іншу картинку. Але теж про втрату цноти.

За два роки до «Цитаделі» потрапив я теж до інфекційної лікарні. Дитячої. Того разу дійсно по справі. Діагноз поставили одразу, не схибивши. У скарлатинній гарячці відтарабанили мене в тріскучий січневий мороз аж кудись на край світу, у Святошино. Доби три пролежав у дурній лихоманці. Настільки було погано, що часом не розумів, де я і що зі мною. Згодом лихоманка відпустила, і став потроху усвідомлювати, що зі мною. Голова боліла страшенно, і неймовірно дратували всілякі різкі звуки. Дзвін скляних шприців в емальованому лотку, коли підходила сестра до мого ліжка, здавався биттям по залізному чавуну. І ще дістав високий дитячий лемент із-за дверей у коридорі.

Спробував підвестися, щоб подивитись, що воно таке й чого весь час верещить. Та стати на підлогу не зміг, зразу впав на ліжко. Тут якраз дві санітарочки до мого ліжка підходять. Сільські дівчата, років п’ятнадцять-шістнадцять. Вони від медучилища ніби практику відбували. Питаю їх, що там таке скиглить. Вони мені одказують, мовляв, дев’ятимісячна байстрючка з дитприйомника вся в корості. Воно свербить. От вона дряпає себе й репетує, як недорізана.

– А що лікарі?

– А що лікарі? – Знизують дівчата плечима. – А нічого…

Та й пішли далі в бокси прибиратись.

Мала ж продовжувала вищати.

І тут до всього як штрикнуло мене у вухо! Від нестерпного болю перед очима попливли то зелені, то червоні кола. Подивилися лікарі моє вухо й по новому колу почали мене колоти пеніциліном. А до всього шкіра почала лущитись, свербіти. З пальців знімав відмерлу шкіру, мов рукавички.

Свербить тіло нестерпно, у вухо ніби розпеченого цвяха забивають, верещить постійно мала, а стукіт шприців у лотку здається гупанням молота по ковадлу.

Наступного дня все ж спромігся підвестися і якось вилізти зі свого боксу, бо поряд чувся якийсь галас і наче сміх. Може, той сміх мене й підняв.

У коридорі, на найгіршому місці, де стояло ліжко з малою, стовбичили ті дві практикантки, старша жінка-санітарка й хтось, здається, із сестричок. У ліжку лежала голічерева червона, як обдертий кролик, дівчинка з вогненно-рудим волоссячком. Хаотично дригала багряними ніжками й шкрябала себе по роздертих до крові й сукровиці папулах. Дерла себе по животі, по грудях. Лобок і куна теж були в роздертих вавках. А з куни на простирадло чи якусь там пелюшку скрапувала кров. Дівчатка хихикали. А старша санітарка дуже практично зауважила:

– Як підросте, то хлопцям клопотів менше. Зразу в куну встромлять.

Це був січень вікопомного 1953 року. До кінця щасливої епохи батька всіх дітей товаріща Сталіна лишалось півтора місяці.

1956 рік для мене почався погано. Бо це було продовження моїх негараздів у «Цитаделі». Не інфекція. Просто виявилося те, із чим не могли розібратись лікарі «Цитаделі». На старий Новий рік мене забрала «швидка» з приступом апендициту.

Величезна палата й багато ліжок.

Мене поклали десь посередині.

Зразу за мною привезли порізаного молодика. Сімейні порахунки за хмільним столом. Удар ножем у груди. Зачеплена серцева оболонка.

Не встигли його привезти з операційної, як біля нього вже сидів лягавий у білому халаті. У руках записник і олівець. Що говорять – не чути. Але гість бадьоро водить олівчиком.

Спочатку я намагався спостерігати за цими двома. Але далі мене прихопило знов і мені було не до них. Чи дозволили мені пити вранці: ще до операції – не пам’ятаю.