Мене як в унітаз опустили!.. Кляв усе на світі, що сюди згодився лягти на обстеження.

Але, на зло всім, вирішив закінчити портрет рудого. І добре зробити.

Сідаю на місце й намагаюсь, не зважаючи на злобу, що мене просто душить, не збитись із малюнка та довести роботу до кінця. Спочатку погано усвідомлюю, про що ведеться гутірка. Але боковим зором зауважую: у гурті з’явився Юрко. Його пізніше за мене запхали в інфекційну «рукавичку». У ній і так всякого звіра вистачає. А тут ще і Юрко. Блатний, щойно із зони. Кантувався десь аж на Сахаліні. Невисокий, але тугий, як дубовий окоренок. У зап’ястях кістки в нього неймовірної ширини й товщини. Подібні кулаки пам’ятаю в славетного актора Шкурата. Тільки Шкурат був не на одну голову вищий за Юрка та й дебеліший в рази.

Зі Шкуратом я познайомився в Москві на кіностудії. Поїхав туди на кінопроби на роль Тіберія Горобця в гоголівськім «Вії». Коли Степана Йосиповича попід руки вели дві асистентки, у нього дрібно тремтіли руки й чоботи шкрябали по асфальту. Але коли клацнула ота смугаста планка й пролунав «мотор!», Шкурат миттю перетворився на могутнього козарлюгу. І величезний кулак міцно тримав рукоять шаблі! А коли дали відбій, Степан Йосипович стух, наче гумова лялька. І здоровенні пальці почали стрибати й шарпатись на полах синього жупана…

Блатар Юрко останні дві ночі не спав у палаті. Зникав невдовзі по тому, як усі переставали крутитись на казьонних ліжках і в палаті западала повна тиша. З’являвся десь на самісінькім світанку. Я не втримався, коли раніше за всіх опинився з ним в туалетній кімнаті.

– Не боїшся, що зашухерять?

– Т-с, хлопчику!.. Головне, щоб там не зашухерили, а тут мені що зроблять? Тут інфекційний інститут… Та й до всього я на хату навідувався. Тут, – він мотнув головою на стіну за вікном, – мої родичі живуть.

Дійсно, там і на Ближніх, і на Дальніх печерах у різних корпусах, хатинках, прибудовах і неймовірних закапелках якого тільки люду не тулилось. Добре знаю, бо ходив із батьком в ці місця ще з сорок восьмого року… І кого тільки там не бачив.

Отож я домальовую рудого й бачу, що виходить непогана акварель. А головне – рудий схожий на себе. Поки я бігав до лікаря, перший шар добре просох, і другий шар фарби лягає рівнесенько. Починаю розуміти, що говорять на сусідній лавочці.

Юрко без пальців перекидає цигарку «Біломора» з одного кутка рота в інший і виголошує:

– У нас із бабами на пересилці не завжди виходило. Зате як попали в «больнічку», там розговілись. Там барак був, бабам аборти робили. Той барак абортарієм називали. Ми туди навідувалися й баб після абортів шворили…

– Стоп, стоп!.. – спиняє один із слухачів. – Що, зразу, прямо зразу після аборту?!

– Саме так. Скажу тобі – куна після аборту така гаряча, просто горить. Смак! Краще, ніж вагітну шворити.

З краю лавочки обурене питання:

– Та як вони могли на таке згодитись?! Жах!

Юрко насмішливо мружить повіки з білими віями, затягується «Біломором» і криво усміхається:

– А хто їхньої згоди питав? Чи ще не втямив?

Мій натурник, не зводячи очей з орієнтиру, питає:

– Ти вже закінчив? Бо мені шию зводить…

– Робимо перерву. Трохи підсохне, і зразу закінчу.

Поки портрет підсихає, прислухаюсь до розповіді Рижикова. Перед тим він дивився перед себе, мрійливо мружачись, певно, згадуючи щось дуже приємне. І нараз починає свою чергову байку:

– Якщо про баб, то найкраще ми погуляли десь за тиждень після капітуляції! У ті дні лафа була казкова, неймовірна, фантастична!.. (Уперше на такий пафос збивається наша «Шехерезада» – Рижиков.) Що хочеш – роби! Ну спочатку, як заведено, ми квасили від радості. А потім теж продовжували квасити… Але ставало з цим ділом важче. Навкруги всі льохи, магазини, склади були обшукані, досліджені й усе було реквізовано та випито. З’явились паузи, так би мовити, між «бенкетами». Хто тоді протверезів – пішов по німцях шмон наводити. Акордеони, патефони, радіоприймачі, перукарські машинки, фотоапарати, годинники, усякі там чашки, вилки-ложки. Ну хто на що гаразд. А ми з кількома хлопцями, хто молодший і при силі, – Рижиков засміявся й показав зігнутою в лікті рукою «прутня», – почали подалі шукати чогось гіркого випити, а солодкого закусити. І тут виявилось, що не так далеко є німецький табір. Ні, не концтабір, а трудовий, там було звідусіль люду, зігнаного до Німеччини. Як ми потрапили туди, то на хер цей випивон послали. І переключились на дівок. Ну, як годиться, почали з наших. Уявіть собі, навіть кілька целок зламали. Отакої!

– Заливаєш! Які целки? Вони там із німцями, сучки, спали! Підстилки фріцівські, недарма їх потім на шахти й лісоповал своє блядство спокутувати послали!.. – перебиває тирадою сухенький дядечко із жовтим вилицюватим видом.

Рижиков не гнівається, не сперечається, лише зауважує й зневажливо сміється:

– Розвідка фальшивих даних не дає. Затям, друже, та іншим перекажи. Бо я їх …, а не ти! Так слухайте далі. Там були бараки, що в них уже помішалися і чоловіки, і жінки. Але чоловіки й хлопці сиділи тихо, тихіше за німців. Може, ми їхніх дівок і баб шворили, та вони дихнути голосно боялись, не те що слово сказати. Ну, коли нам наші дівки набридли, узялись ми за інших. Там хлопці поляки щось пробували варнякати. Так ми дали чергу їм під ноги. Зразу вщухли. Повна згода – щоб кого хотіли, того й вибирали. Потім були чешки й словачки. Хоч я ніякої різниці між ними не бачу. А далі, хоча з цього треба було б починати, узялися за німкень. Вони цілими кодлами ховались у льохах, підвалах, бомбосховищах. Нагорі все було потрощено на друзки й друзочки! Спускаємось у бомбосховище. Ми їх не роздивлялись – сутінно, а то й геть темрява. Показуємо на пальцях скільки треба. Виштовхують одну якусь помизкану фрау. Е ні! Як гаркнемо: «Фройлян, фройлян!» А як корчать дурочку, даємо чергу в стелю. Зразу все розуміють і без перекладача… Отак ми обійшли всі околиці. Пощастило – ніхто нічого не підчепив. Хоча в інших усякого траплялось. Їй-бо, страшно й згадати… І от коли ми вирішили трохи перепочити й зробити у «вечорницях» перерву, хтось із крохоборів, хто в німців шмаття відбирали, і каже нахабно: «Що, фраєра зелені, хвалитесь, що й тих і тих пізнали. А от знаменитих всесвітніх курв, француженок, ви й не пердолили!» Хлопці тоді до нього, за грудки: «Де ти француженок бачив? Кажи!» Він і пояснив, як до тих француженок дістатись. Ну ми врізали по банці, так тільки для настрою, і поперли за вказаним маршрутом. Ішли таки довгенько. Спочатку навіть проскочили повз указаний пункт. Це нам і зашкодило. Ми їх не захопили зненацька. Заходимо на територію. Там кілька бараків. Питаємо: «Французи де?» Спочатку, як завжди, не могли ті арбайтери зрозуміти, уторопати, хто нам потрібен. Але по обличчях бачу – усцикаються від страху. Зрештою втямили й показали на барак у самісінькому кутку табора. Ми йдемо до нього. А на вході, там тільки одні двері, хлопці-французи стали стіною. Зчепились один із одним руками й завели їх за спину. Ми на них матом, автомати з плеча. Наставили на них стволи, просто в лице. Французи зблідли, як стінка, але руки не розмикають. Хоч ми були під мухою, але покласти французів, а вони ж союзники, – це «Смерш» і вишка. Без варіантів. От такі були діла, що ми й протверезіли. І повернулись ні з чим.