Я не одну годину прів за малюнком млина. Та й не один день. Але мої старанність і терпіння були винагороджені довгих п’ятдесят сім років потому. З дуже невеличкими змінами я переніс цей малюнок у проект поштової марки. Марка вийшла вдалою й полетіла по всіх світах. Можу похвалитися без всяких обмовок, бо не знаю іншого художника, який би зробив щось подібне.

А в останній сеанс я засидівся коло того млина й схаменувся тільки тоді, коли повністю змінилось освітлення. Швиденько зібрав своє причандалля й пострибав униз до міста.

Пролетів повз бондарну майстерню, що майже нависла над самим водоспадом. Шумування води, плюскіт, гуркіт об каміння відбивався луною межи стінами будинків. На дверях майстерні вже висів замок.

І я пострибав далі вниз.

Праворуч, по схилу вулиці одна за одною ховались коробки одноповерхових будинків. Які сірі, цементні, які червоно-руді, цегляні з одбитим тиньком. Без віконних і дверних рам, без дахів.

Наступного дня малював у тій бондарні над водоспадом. І спитав у довговидого бондаря, лемка-переселенця, про порожні коробки будинків.

– То все війна.

– Яка війна? Немає ніяких воронок, слідів від куль і осколків. І ніяких слідів пожежі, тут нічого не горіло.

– Отож бо й воно. Сам не бачив. Бо нас сюди силою пригнали з Бескидів. А місцеві казали, що німець ураз зайняв і всіх жидів поклав отамо на горі. На їхньому цвинтарі. Усіх.

Я тоді не пішов подивитись на той цвинтар. Зробив це лише тринадцять років потому. А тоді, помалювавши вправних переселенців-бондарів, поспішив униз до Стрипи. Проминув церкву-фортецю святого Миколая, пролетів повз високі обідрані мури юдейської божниці. Спустився до Ратуші. А потім одразу на міст, бо мешкав я на лівому березі Стрипи.

На кронштейні дерев’яного мосту, за перилами, примостився рибалка. Не хлопець, а дядечко. Вудка в нього знаменита. Довжелезна. Спочатку сосновий держак метра на півтора. Потім ясенева частина метри на два. Далі береза, а насамкінець довга і пружна ліщина. Ніяких поплавців і грузил. Волосінь, на кінці – гачок, а на ньому червона ягода-мореля.

Тільки я спинився, як рибалка смикнув вудлисько трохи навкіс і просто вирвав із пінистого потоку верткого сріблястого головня, а по-місцевому – «кленя».

З цього боку перил до рибалки перехилився чоловік.

Краєм вуха чую, як перехожий говорить:

– Завтра підуть нижче запори. Риба там є.

– Коли збираються?

– Як завжди, до дев’ятої… – відказує перехожий і йде далі.

А рибалка з довжелезним вудлиськом лишається на кронштейні, мов кіт на паркані.

Коли вже переходжу міст, озираюсь і бачу, як знову з пінистих струменів рибалка висмикує ще одного головня. Краєм ока бачу, що на каменях біля скотобойні стоять хлопчаки з вудками. І тягають із плеса якихось дрібних рибок. Зі скотобойні в Стрибу стікає з різницької жижа. Ось тому тут і повно рибок-виплодків.

Якесь дивне сусідство з бойнею – міська міліція. За сірими сталевими воротами з червоними зірками на стулках.

Люди казали, що зразу по війні на подвір’я привозили з лісу побитих хлопців. А потім зганяли людей для опізнання… Ну ніхто, звичайно ж, не признав серед постріляних ні знайомих, ні родичів…

Устав я тоді ранесенько. І це мені тоді аж ніяк не муляло. Перехопив щось і побіг малювати.

Того ранку так хитренько прилаштувався просто на стежці, що вела до місточка. А над містечком нависала стара кручена верба. Знав, що з цього, лівого, берега йтимуть хлопці-рибалки саме по цій стежці на правий берег, бо отаман і більшість рибалок збираються на правому березі.

Хлопці з лівого берега йтимуть до гурту і, як завжди, запросять і мене до себе. Я вже кілька разів з ними ходив «лапати» рибу. Тобто ловити рибу голіруч у шуворах під берегом, під камінням на швидкій воді й на мілині у водяній траві.

Як ходив із ними вперше, то тільки й витяг здоровенного крапчастого пічкура з водоростів. А хлопці за ті пару годин встигли набрати риби по важенному кукану.

Але азарт від того одного пічкура розпалився. І я вже не пропускав жодного «лапання» риби. Почав приносити (ну, звичайно, не так, як місцеві хлопці), що вистачало і на обід, і на вечерю підсмажити. Та ще з картопелькою відварною та хрумкими огірочками.

Сів я за малюнок десь о сьомій. І до дев’ятої встиг викінчити і покручений дуплистий стовбур верби, і початок місточка над швидкими струменями… Минулої зими перебирав старі малюнки, то десь він і мигнув.

А тоді я поспішав з усіх сил, щоб закінчити малюнок, бо й освітлення вранці швидко змінюється. Та й рибалки ось-ось мають з’явитися.

Справді, на тому боці по крутих стежках починають спускатись люди. У долину, на дорогу, що веде до заготскоту. Якраз навпроти містка й верби, де я сидів, великий загін для худоби. Чи годують, чи напувають корів, перш ніж гнати на бойню, не знаю. Не бачив. Але, як реве худоба, завжди чув.