«Всі люди щось купують, - найчастіше Мрія розмовляє з Максом подумки.
– Я хочу продати тобі подушку, напхану моїми снами. Ти зможеш розважатись навішуванням наліпочок запрограмованого прийдешнього на всіх, кого у цих снах побачиш. Вони стануть твоїми рабами й проживуть кожний крок, який ти для них вигадаєш. Незугарні актори на провінційній сцені. Якщо ти гадаєш, що твоя ніч є чистою, позбавлена сновидінь, а напхана кізяками снів подушка - занадто дрібна монетка для розра хунку й придатна лише для милостині, я додам до неї ще й простирадло, просякле слізьми, проли тими уві сні, - ним будьколи можна обтерти брудне обличчя. Все зроблене з моря - і сльози людські, й сім’я чоловіче, й молоко жіноче, й щомісячна кров… Завжди можна втішитись чимось: коли людині смертельно погано, для неї все перетворюється на знаки. Можу й тобі цих мідяків відсипати: розсіяні асфальтом джокери, білі маргаритки, закривавлене чоло аутсайдера на Сходах («Брате, купи подушку!
– Слиш, сєс трьонка, луччє сігарєту дай!
– Та бери скільки влі зе, тільки забери ту кляту подушку!» Я не можу її нікому подарувати - це все одно, що подарувати котячий труп або купку лайна в сірниковому пуделку (тільки в дитинстві сірникові пуделка існують для сонечок…), ворону, що каркнула тричі, кішку, яка передумала перебігати доро гу… Весь час повз лине чиєсь життя - як сміх друзів, котрі йдуть на пиво… Усміхаються ті, хто ніколи мені не снився. Вільні. Подушка спить поруч із білим ведмедиком, якого ти, Максе, мені подарував, ти - нечоловік, недруг, небатько, незять, некоханець, незнайомець… ге ній ділової угоди! Плюєш на емоції, розтираєш стоптаною підошвою нечищеного черевика почуття, відчуваєш прокльони за тисячу кіло метрів, хворобливо реаґуєш на байдужість - проживаєш біль усім тілом і звеш це коханням.

Це ж не заважає тобі щоразу запихати прутня до кожної малолітньої триперної дірки! Знаєш, чому зранку так смердить язик, вкритий чимось, схожим на грибкову плісняву? То нутросмороди твого сну - мусиш погодитись, хоч і недолюблюєш Павича. Боїшся відчинити шафу: раптом там не скелет, а - циган! О мій «справжній чоловіче»!

Всі довкола мене - «справжні чоловіки»! Всі твої друзі, які «чогось добилися» й мають такий вигляд, начебто всі дзеркала в їхніх оселях висять на рівні нижньої частини живота. Щоран ку кожне з цих опудал - перед тим, як відпо лірувати бльондамйодом зуби й зголити з лиця потрійним лезом з плаваючою голівкою свій сон («гроші - товар - гроші - переслідування - втеча - бахбах!
– гроші - голі баби: коли відір вуся від погоні, всіх виїбу в дупу!
– гроші - бах!

Стовбур кольта охляв безпорадно - ліфт - товар - баби: всі голі, всі тринадцятирічні, всі з молочними цицьками й роззявленими дупами, й одна негритянка…») - кожне з цих опудал прямує до люстра й довго та натхненно роздивляється свій пуп, густу лобковопахову рослинність, жи лавий фіолетовий прутень, загартований по шкірвендиспансерах, й поруч з ним - завжди «мабіла - барсєтка - лопатнік». В «лопатніку» щоранку подумки перераховуються гроші. Це дорівнює спогляданню прутня».

Багато чого знав Макс, коли Мрія роздя галася, й шумувало прибоєм її намисто.

Мрія зняла намисто. Те, що у цю мить пережив кожен, зробило їх без вороття чужими, змінило до невпізнаваності малюнок зіниць, мову поглядів. Вони ковзнули один крізь од ного й стояли спинами. Кожен - обличчям до протилежної стіни, - потирали лоби…

В ньому чорним фламінго злітала вона, а в ній борсалися вогкі тіні.

Череп знову був із кришталю та криги.

Думки текли крізь мігрень пекельним болем, шерхлі змії, що повзають у мозку. Пульсація очних яблук - тортури для невгамованих у своїх намаганнях розширити межі розуму. Мрія щосили стисла скроні - жаске місячне квиління сколихнуло вібраціями болю сфери й півсфери:

Мрія дивиться на Макса й не розуміє ані його провини перед нею, ані його привабливості для себе, бо вона його вигадала, вона збудувала собі кін на його раменах.

Врешті Мрія зітхає й віями вимикає мозок.

Мрія й Макс опиняються глибоко під зем лею, імовірно у метрополітені. У вогкій тем ряві просто перед очі - залізні двері з двома табличками посередині, що непевно мерехтять, підсвічені зпід стелі червоною лампочкою.

Перша - чорний трикутник вершиною донизу, облямований білим, з намальованим на ньому фосфоричним черепом та перехрещеними кіст ками. Під нею друга - така сама, але біла, обля мована чорним, вершиною догори. В центрі схематично зображено чорним голомозу голівку кульбабки з трьома порошинками.

Нижче - масна іржавочервона стрілка вниз.

Мрія та Макс дивляться вниз: на дверях писало крейдою: «ЛІТО».

Мрія чує свій голос, хоча нічого вголос не промовляла.

–  Як туди можна потрапити?

–  Туди не можна потрапляти.
– відповідає голос Макса, хоча Мрія дивиться в цей час на його губи: ті не ворушаться.

–  Ти щось сказав?

–  А ти?

–  Я - ні… Так… Не знаю… Так!!! Так, але…

–  Я відповів.

–  Окі, нехай буде телепатія. Теоретично пройти ці двері можливо?

Макс знизує плечима й виставляє перед собою руку з годинником. Замість циферблата на ремінці - однаєдина кнопка ENTER у своєму природному вигляді.

–  Натискай!

Мрія тисне без вагань та думок, ніби її рука робить це сама, відокремлена від тіла.

Зі стелі одразу ж починають сипатися дріб ні камінці, земля з піском, що дуже швидко провокує падіння стелі, та, відповідно, усього, що було над нею (наскільки глибоко під землею все це відбувається, невідомо).

Макс бачить перед собою сполотнілий ма некен, що лежить на білому вапняку горілиць просто неба. Перше його свідоме людське почуття - жах. Через деякий час манекен роз плющує очі. Через деякий час намагається пово рушити вустами. Ще через деякий час - Макс уважно стежить за Мрією - її очі наповнюються вологими кольорами, до очей, мов риби, запливають перші непевні напівсвідомі думки.