Крупний план: кужелиться дим. Посилюється голос прибою.

Від’їзд.

Дівчина знову лягає на підлогу й перетво рюється на попелясту порошинку на чорному килимі.

Наїзд. Кр. план: рука бере з пачки цигарку, підпалює. Контрапункт (у мить, коли спалахує запальничка): з вулиці долинає пронизливий дитячий плач.

Наїзд. Кр. план: жевріє цигарка, в животінні тютюну, паперу й попелу ввижаються грубі руки, що місять вогку паперову тирсу, клапті газет, старих шпалер.

Повільний від’їзд. Цигарковий дим танцює в сонячному промінні, змішується з клубуванням пахощів. Сонце сіло - сонце встало - діафрагма п’ять і шість… Ха - ха! Хи - хи… Стопкадр.

Тільки тепер помітно, що стіни шерхкі. Гу пають двері.

Кухня. Стіл неохайно засланий пожовклими газетами й сторінками зі старих літературних журналів. Кілька використаних штрикалок, якісь склянки, брудна тареля, обтріскане й обліплене шкарубкою кавовою гущею горнятко, скляна кулька, поламана цигарка, фрукти з пап’ємаше громадяться. Гірчичники від випу щених в небо косяків. Том Кафки. Томик Віана.

Таргани. Підлогою шпацирує альбатрос.

Коридор. Протилежна до вішалки стіна - суспіль стелажі, захряслі попід стелю книж ками.

Кухня. На підвіконні в акваріумі конає скалярія. Заплилий воском свічник. Усміхнений череп’яний їжачок. Попільничка з гільзами й витрушеним тютюном. Мишка з червоного скла у видлубаному з соснової кори човнику. Вели чезні окуляри з зеленого плексигласу - років шістдесятих. Пастелі. Тюбики з акварелями.

Пензлі, ножиці, срібна ложечка…

З протилежного гуртожитку через прочи нене вікно вдирається «Я єго слєпіла із того што било, а потом што било, то і полюбіла…»

Макс кидає на підлогу наплечника. Йде до ванної, встромляє у рота зубну щітку й так, дивлячись на себе у дзеркало крізь батареї кос метики, починає стягувати важкі брудні мешти.

Входить до кімнати. В око одразу впадає чорна паща каміна.

Наїзд. Чорні черевички на височезних шпи льках стоять прямо на химерній купі з чорних панчіх та якихось залишків чорної білизни.

Поруч - гранчак з двома перлистопопелястими айстрами на коротких ніжках.

У чиїйсь уяві починається пластиліновий ані маційний фільм «Знавісніла жирафа». «Муль тяшний» голос за кадром:

Елегантка, з породи коханок, з істеричною швидкістю покидає сумнівний офіс. Забубила відкинуту - шквалом пристрасті аж до фотеля панчоху. Гей!

В кадрі: елегантні чоловічі мешти злодій кувато озираються й у два прийоми запихають панчоху під крісло. В офісі відбуваються дивні речі: кактус на підвіконні перетворюється на восьминога й тягнеться мацаками до арку ша з віршами (щойновипеченого принтером закоханого компа); електрочайник допиває каву; чоловічий голос бубонить з телефона:

«бубабубубабубубабу…» (телефон кривляється, факс вивергає «хихихи…»). Панчоха на магається визирнути зі своєї схованки, напру жується все більше, доки не перетворюється на жирафу…

Голос за кадром (з одноманітною невбла ганністю лінгафонного курсу): «Care kills the cat…»

Макс сідає потурецькому. Закурює. Лягає поруч із дівчиною.

Від’їзд. Тепер пляма на килимі трохи біль ша.

Хриплуватий низький глухуватий голос дівчини спокійно й повільно: «Пиво постав до холодильника».

Цілий день Мрія, неначе маніяк, намагається ідентифікувати дівчину зі сну: Мрія впевнена, що та існує десь і, можливо, навіть зараз - поруч з Максом. У неї є улюблена марка пива, вона курить ті ж сигарети, що і Мрія, до неї можна не ревнувати, бо вона - схожа на Мрію.

*Сон. Приклад третій. Прозорі й мінливі барви. Акварель. Вода, Місяць. Сеча, кров, лімфа, слина, очі. Західний вітер.*

Мрія розгублено дивиться на концертний рояль з прозорого блакитнуватого шкла, схо жий на велетенську медузуаурелію. Замість клавіш клавіатура рояля складається з прозо рих людських пальців, кожна октава - пара рук. Але у повній октаві має бути вісім нот, а у парі рук, як відомо - десять пальців. Тому Мрія вагається: вона не знає, які саме пальці відрубувати великим мачете, щойно виявленим нею у власних руках. Вона озирається й бачить себе на сцені великого залу, до якого вже починає заходити перша публіка. Мрія рішуче розмахується й вперіщує по останній зліва октаві - пальці з сичанням спурхують у повітря, розсіюючи довкола іскри бенгальських вогни ків. Цієї ж миті Мрію оглушує крик Флеша й вона упускає мачете, одночасно опиняючись у фойє біля гардероба.

Мрія заходить до вбиральні концертного залу «Україна» й зупиняється перед величезним люстром. Так довго й незворушно вдивляється у нього (кілька зграйок дівчаток за цей час встигають попісяти й випалити свої цигарки, прилаштувати зачіски на порожні кульки мане кенних голів - ніби совкові ляльки в універ мазі), що, врештірешт, знаходить там Макса, витягує його пильним своїм поглядом з країни його сновидінь, зі звичного укладу його життя.

Притягує його мацаками волосся, притискає до грудей і вилітає з вбиральні - туди, де немає жодного люстра, аби він не зміг вже піти від неї, повернутися у свої сновидіння, у звичний уклад свого життя. Вони проносяться алеями попри осінь, мов біси у весняній мжичці, вони забігають до метро - тут під землею, після нічних паркових тунелів, кволих ліхтарів, понизаних на голі віти коматозних дерев, Макс перетворюється на полоненого Орфея, ув’язненого Мріїним бажанням. Мрія привозить його додому й викидає у смітник разом із квитком на концерт - непотрібні пожмакані папірці очікувань, які не виправдалися. Кухон на мушля заповнена прозорою рибою, Мрія мусить її фарширувати. Мрія закасує рукава, занурює руки в рибну масу, але жодної рибини не може вхопити - та вислизає з рук. Тут Мрія згадує, що свій мачете вона загубила в