На балконі стовбичить розгублений, очма нілий від ранкового двадцятиградусного морозу, міліціонер. А з балконів усіх вісімнадцяти по верхів позвішувалися мовчазні обивателі. І дивляться вниз. Спостерігають, як нічого не відбувається з трупом. Спостерігають Втілення Гіпсової Незворушності.

Ніколи в житті не бачила нічого жаскішого за ту скам’янілу самотню оболонку - сміття сміттям… й паскуднішого за тих спостерігачів.

Може, вони міркували, чому в трупа з рота не йде пара? … Морозяна тиша змішується з тією, штуч ною з коридора. Булькає каструля з кисневими пляшками. У пластиковій коробці - крихітна маска страждання. Запах покинутої дитини.

Важке диханнясичання перекриває булькання.

–  Не помер?

–  Дише… (Чергова прибиральниця та медсестра).

–  Чому цю дитину не заберуть до реані мації?

Чергова прибиральниця та медсестра див ляться на мене співчутливо, як різники на першокурсницю медінституту в анатомічному театрі.

–  Не можна. Двобічна пневмонія у півтора місячної дитини з такоою вадою серця. Таких реанімація не бере.

–  Чому?

–  А ну, як воно у них помре!

–  Але якби були батьки, якби наполягли батьки, то…

–  Якби були батьки!
– передражнюють.

–  То я дам лiки - у мене залишились. Ви робіть йому уколи.

–  Навіщо? Все одно помре.

Вони ходять щоночі, човгають капцями.

Як пацюки, підкрадаються тихотихо, придив ляються: не помер? Не дай Боже, в мою зміну помре! А немовля дивиться мовчки - тільки сичить. I запах… Запах покинутої дитини.

Дітовбивці приречені на самоспалення.

Навіть якщо це скидається на нещасний ви падок, - дітовбивці, немов павуки, невпинно й ретельно плетуть мереживо невловних подій, які врештірешт створюють остаточний збіг обставин. «Піди казнакуди, принеси хтозна що» - цей шлях людство проходить ось уже кілька десятків тисячоліть. Ніби піднімаєшся вгору спіраллю кручених сходів, та іноді здаєть ся, що кружляєш колом - в один бік, потім у протилежний… Спочатку за клубком, що ко титься, туди й назад, аж поки не зустрінеш на шляху знайомі камiнцiпопередження й не зро зумієш: прокручується стара плівка: ти повер таєшся у INDIAN SUMMERTIME:

звук води, що ллється з крана, безперестанно мозок дряпа…

Я поцілую тебе в серце. Мене не втомить поглинання музики твого волосся - музики травневої зливи. Дозволь мені поцілувати тебе в серце! Я! Залишається тільки Я…

–  Жебрак на паперті під осінніми зорями.

Він грає на скрипці. Чіпляється за смичок, ніби за соломинку. Поступово тріскають струни:

–  IНННН!…

–  ОЕМН!…

–  ББОООУ!…

–  ТАЗЗЗН!. . .

Мовчазною офірою останній у цьому Сезоні листок падає до капелюха - до риб’ячого дріб’яз ку монет. Жебрак мовчки вклоняється дереву.

Піднімає капелюха. Йде геть.

Місто - оксамитова мушля. Я - молюск у тій мушлі. Самотній молюск зі своєю перлин кою. Ловці перлин відібрали у мене першу створену мною перлину, та недовго їм нею бавитися. Відфільтрую цей намул глухих часів, глей нелюдськості, дощову симфонію самотніх душ i - повернуся. Повернуся в прозорі гли бини - нічого не вдієте! Мої перли - тільки Безмежність може їх забрати - мої, допоки самі не викотяться з вологої мушлі. Кожен як сонечко, світле яєчко на Великдень - пухнасті голівки золоті. ЯйцеРайце - токток під ніжною шкаралупою - живі сфери, теплі як серце, - тріпочуть, поки що мої… Одвiчна таїна усього сущого, бездоганна модель Всесвіту, вічна пульсація росту й руху, омана зоряних протуберанців.

Виймаю на ніч мушлі з волосся. Кладуу склянкунемовщелепи…

Клаустрофобеї грають в «Зозульку»… Щоран ку наступаєш на одні й ті самі паркетини, мов на розбиті клавіші, на ламкий пергамент крил барроузівських комах…

Щоночі, коли занурюєшся тупо у несвіжу постіль, відчуваєш, як по тобі щось повзе, іноді одразу в декількох місцях, невідомо: чи таргани, чи у тобі прогресує параноя…

Щодня знаєш незмінну топографію кухні, з досконалістю сліпого маніпулюєш предметами, щодня - механічно, тупо й безтямно, щодня - одні й ті самі думки у цьому колесі тупості й нестями… їх декілька лише. Швидше - одна…