Уривки розмов вкарбовуються в пам’ять - тотальні вишкребки. Лячно про те навіть думати. Але то вже назавжди. Витатуйоване на звивинах мозку. Брутальне графіті на обтрiс каному серці: … не відмовляйся казали ти ж іще не народила не бачила своєї дитини а вона все одно ні де тут шо i як писати i де підписувати? i після того як народила благали мовляв дитя цілком здорове нормальне чотири кіло ти здорова матеріально забезпечена ну хоча б напиши відмову на один рік в «Березку» потім забереш як оклигаєш - ні каже ні та й ні така кобила здорова потворна бабега як танк. Поклали її до обсервації в палату до двох дівчат чиї діти померли під час пологів то з ними така істерика з обома сталася коли дізналися що їхня сусідка народила здорове немовля i відмовилася від нього ще до пологів! їй сестри не хотіли шви знімати - «ганяли по колу»…

Невідомо, що є гуманнішим - жертва аборту, пробірковий клон чи жертва дірявого презерватива… Можливо, когось з нас виношу вали та народжували не від надмірного бажання мати дитину, але ще років десять тому з контра цептивами в Совку була «напряжонка», тому підготовленість до «небажаної вагітності» дорівнювала нормам ГТО. А при сучасній конт рацепції подібний сюрприз розцінюється на рівні міфу про кінець світу. Причиною якого, зрозуміло, є «звір». Його не хочуть, не чекають, ненавидять. Це додає йому снаги вижити.

Сон врешті зглянувся: серце капотить з роз чепіреної долоні на кульбабку на сонячного зайчика на зелену траву… Вагітні хмари нудить вогким небом вагітне небо нудить сірим вітром у яснобаченні нема потреби воно лиш заважає жити… Думки захлинаються спогадами: нас із Данилком забирають з пологового бу динку - всією родиною, з квітами, спалахами фотомильниці… Перед нами до вестибюлю вийшла дівчина. Сама. Без дитини. Ледве човгає за роздратованим чоловіком, який біжить до дверей не озираючись… Ave Maria… незатишне Азовське море, куди мене виво зили, коли мені було шість років. Вранці на березі у прибої вздовж пляжу - ціла зграя мертвих дельфінів. В одних з розпоротих черев повивалювалися перламутрові нутрощі, у інших - мізки з розтрощених голів. А непода лік - окремо - дельфiненя, трохи більше за кота, попелясторожеве, тендітне, наче квiтка…

«Квiтка з глибин смерті»… Мама загортає мене у запах свіжого тіста на вареники. Ave Maria…

Люди - лискучі маленькі лилики,

Rousettus Gray, Pteropus Brisson, Pteromys Volans*,

хутко повзуть східцями підземного переходу

вгору.

* Летючі собаки, Летючі лисиці, Білкилетяги.

Розкривають раптово

перетинчасті крила парасольок

й шугають у зливу,

у чорний квадрат, заплетений косами кра пель.

Розчиняються у воді,

у полисках фар й асфальту.

До неба хтось прив’язав

безліч мотузок з целофану

з бубонцями й скляними очними яблуками.

Хитається химерний ілюмінатор вечора,

вар’ятська злива зі стертим обличчям

спливає брудом косметики

струменить вниз по сходах.

Люди пікірують в роззявлену пащу

бетономішалки,

заплющують очі й парасольки,

та знов постають з брудної води -

матеріалізуються,

обтрушуючись, мов собаки.

Клацає турнікет щелепою -

гуркіт й розімліла вогкість метро,

й не чутно зливи…

Ті, що наповнені лайном по вінця, страшенно бояться забруднити своє модельне взуття. Тому ходять по линві все життя.

Дафнiс схибив на шляху до Хлої: став гомосексуалістом, тому - втопився. Шубовснув зі скелі у море. Він не знав: Хлоя дорого продалася.

Відтоді дерева стали паразитами: мов хробаки прогризали в підлозі дірки, точили сценарій буття зсередини. Але це було час тиною сценаристового задуму. Й звуковим контрапунктом до сценарію буття - плач дитини.

Було небо навислою півсферою, ніби пере кинута піала. Мов зсередини шкаралупа попе лястоблакитного яйця дикої пташки; а по колу громадилися монументальним візерунком пухкі хмарища - ніби піна збитих вершків на каві. Ніби на ту піну помилково струшували цигарковий попіл пальці, заблукалі у пошуках попільнички.

Липнева гроза оточила колом: незворушну воду, де лише жаби цілодобово захлиналися у пароксизмах пристрасті; сріблистий пісок, розкреслений по гарячому хмизом; сонні роз печені верби і тополеву порошинку Місячної Повні, просвіченої наскрізно пухнастим сонцем на ніжному, наче крила блакитяниці Ікар, небі.

Нижче понад водою вгрузали у розімліле повітря чайки, комахи і тополевий пух.

Непритомна тінь найстаршої верби накрила розпорошеним попелом зомлілого під ранок багаття, клаптями зітлілих театральних деко рацій, чотири дитячі тотеми. Три хлопчики і дівчинка, вже (швидко, як усі діти…) засмаглі, - сіамські кошенята, маленькі толтеки з відшліфованого водою горіха і магічної тера коти сьомого, восьмого, ну, можливо, дев’ятого в житті літа. Їхнє мовчазне коло в центрі мовчазного хмарного кола - під сонцем і місяцем водночас, у прозорій, як вода, мінливій тіні - зосереджено гіпнотизує скляну кулю - різдвяний сувенір з будиночком всередині (ось він, центр усіх наявних сфер, на ньому збі гається все: і коло хмар, і коло берегів, і коло тіні, і коло дитячих тіл, і куля зі скла, в якій, якщо її струсити, починає падати сніг… а в зовнішньому колі так само плаває пух тополь.