— А вона? — спитав.

— Я чую лише, що дуже плакала.

— Прошу тебе, Оксано, піди до неї ще нині і проси, щоб не плакала. Я їду. Будь здорова.

— Як це я зроблю, братчику? Боюся, що викличу тим іще більший гнів директора проти неї, бо тета Оля, чую, ставиться до цього всього пасивно.

— Я ще менше можу зробити.

— Добре ти, Юліяне, говорив про Альбінських!

Із своєю внучкою поводився Альбінський від часу її відмови холодно і строго. Відобрав від неї приречення , що зірве зносини зі школою на горі, звідки походили шкідливі впливи і загрозив, що коли вона не дотримає своєї обітниці, вишлють її до столиці, де буде під доглядом, як у монастирі.

— Ти не Ева Захарій! — сказав рішуче.

Дора мала дивний спосіб мовчати.

— Ну, пані Вальде? — спитав дідо, приступаючи до неї ближче і володіючи собою насилу, щоб не вибухнути голосним гнівом.

— Ви не смієте мені нічого злого зробити, дідуню! — відповіла вона, стаючи перед ним так само, як тоді, коли була ще маленькою дівчинкою.

— Залишіть її, таточку, не зворушуйтеся, — сказала пані Цілля, взявши Альбінського під руку. — Я, на жаль, по тижневі мого побуту у вас переконалася, що Дора вийшла з-під моєї опіки. Ах, ті зайві українські знайомости, білення полотна, герцювання з козами! Якби так Егон встав…

— Якби так встав! — крикнула Дора і вийшла з кімнати.

Осінь. Юліян використовував свою нову кількаденну відпустку по маневрах у мами, так що перебував цілими днями із своїм далековидом на проходах. Як тільки заблисло сонце і мряка зникала з верхів, він закидав плащ наопашки, затискав шапку на очі і покидав хату. Особливо мальовнича частина околиці поза економією Альбінських захоплювала його.

Одного листопадового дня Оксана лежала простуджена в постелі обіч кімнати брата, мати вийшла за господарськими справами з дому, а Юліян заповнював свою кімнату димом із папіросок. Надворі шалів північний вихор, несучи з собою струю холоду. Юліян виходив уже двічі на веранду поглянути, чи вертається мати, чи змінюється погода, і вертався нетерпляче назад.

Нараз сестра попросила, щоб він поглянув у вікно, бо здавалось їй, що шиби ніби червоною загравою залиті.

— Оксано! — кликнув він як стій, — економія Альбінських горить.

— Економія? — кликнула дівчина.

Юліян вхопив далековид.

— Ще ні, але сусідня полумінь вже досягає до крила заднього будинку.

— Тета Оля, Дора!.. — зойкнула розпачливо Оксана і закрила лице.

— Я йду туди, успокійся, — крикнув Юліян.

До хати ввійшла мама:

— Вогонь на Мельниківці, діти! — кликнула.

Юліян погнав, гонений і вітром, що хилив дерева. Побачив, що та хата, яка горить, належала родичам Гафійки. З неї садили іскри снопами і розприскувалися на всі сторони. Недалеко від неї стояли два будинки панської «економії».

На старім мості почув переляканий голос панни Альбінської:

— Ти вертайся!

— Я вас не лишу саму, — відповів голос Дори.

— Ви вертайтесь, мої пані, вогонь не для вас! — сказав Юліян.

— Я з вами, пане поручнику, — кликнула тета Оля, підбадьорена появою офіцера.

— Спішім, тето, — заохочувала її Дора нервово, натягуючи пелерину з капузою тісніше на голову.

— Не пускайте Дору, ради Бога! — кликнула благально тета Оля.

— Вертайтесь додому, пані Вальде, — просив Юліян. — Ще можете захоріти.

— Альбінські витривалі, їх і катастрофа не вбиває.

— Щодо витривалости Альбінських, то маю підстави сумніватися, а з вогнем жартувати не можна.

— Я вже пережила гіршу катастрофу у воді, — відповіла Дора. — Чомусь кожна катастрофа викликує в мені мимохіть активну силу. Чи з розпуки, чи з запалу? Не знаю. Я не маю нікого, крім тети Олі, що мене безкорисно любить, і коли я з нею йду навіть у вогонь, не дивуйтеся. Я хотіла б віднайти бідну Гафійку і забрати її з собою, — додала по хвилині.

Юліян зморщив чоло.

— Я вам її пішлю, — сказав коротко, — як це буде можливо у такій страшній метушні. Дозвольте, щоб я вас плащем обтулив. Ви, мабуть, перемерзли, бо зблідли, а він буде мені при вогні зайвий.

Минуло більше як дві години. На ясно освітленій веранді сиділа Дора з дідом, що вернувся з сусіднього села, і стежили неспокійно за зростом і опадом пожежі.

— Мене не було дома, тому й вогонь ще не погашений, — говорив роздразнений директор.

Дора мовчала і щохвилини відчиняла шкляні двері, надслухаючи, чи не почує людських голосів на вулиці.

Нараз ударив електричний дзвінок від фіртки.

— Хтось прийшов, Доро, відчини.

Дора збігла з ключем до фіртки і зараз після цього молода сільська дівчина ввійшла на веранду. Вона поклала з пошаною офіцерську шаблю на одно із крісел.