— Ви знаєте, добродійко, що я мою Дору — мій єдиний скарб — не можу і вдруге віддати за військового. Доволі одноразової трагедії. Крім того, я все стою на становищі: наші доньки для наших синів.

Пані Цілля, сидячи разом з ними, не спускала льорнетки , стежачи за Цезаревичем.

— Він гладкий, — додала, — проявляє військове походження чи виховання, але на чоловіка для Дори такого не бажала б. Він робить вражіння надто рішучого або певного себе. У військовій службі — це прикмета, але дома супроти жінки може бути занадто грубий, ну, й українець.

— А до того, може, і з довгами, — додав знайомий господарів за плечима директора.

— Це було б ще найменше кари гідне, — відповіла пані Гаджі, — у військових, з огляду на їх невелику ґажу , часом і зрозуміле, якби лише не довги через карти…

— Я думаю, що хто скромно живе, не мусить довги мати. І я був колись при війську, — хвалився добродій, відомий з того, що грав із дідичами в карти і посередничав у всяких інтересах. — Коли Цезаревич має довги, то хіба через карти. Його ж дідо пішов через карти у гріб.

Тета Оля піднялася із свого місця.

— Він на такого не виглядає, — боронила пані Цілля молодого, гарного офіцера, — а зрештою, що він нас обходить?

Директор поглянув на годинник і звернувся до тети Олі:

— Час додому, Ольго.

Пані Гаджі протестувала, щоб їй забаву не переривати, але Альбінський настоював на свому. Перебившись крізь юрбу гостей, віднайшов Дору.

— Доро, зозулько, тобі час додому.

Вона подивилася з острахом на нього.

— Вже? Не можна одробину пізніше?

— Ні, дитинко. Тета Оля вже в гардеробі. Чей же не схочеш, щоб вона у футрі на тебе ждала. А я, як ми умовились, залишаюсь тут. Не їжджу ночами.

Юліян поглянув на свій годинник. За годину відходить поїзд до столиці. Він подав Дорі рам’я і провів її до гардероби. Відшукавши її речі, попросив її усісти; схилився і, приклякнувши на одно коліно, взув її у сніговики . Вона несподівано тупнула ногою. Він підвів голову. Чи він зле одягнув її, чи не бажала собі цього?

— Дідо! — вирвалось їй з острахом упівголос з уст.

Але Юліян ані не оглянувся, тільки вбирав її далі і подав шапку. Він зробив це все з такою повагою і природністю, що всі довкола вважали це за щось самозрозуміле. Відпровадив Дору до саней, де сиділа вже панна Альбінська.

Надворі падав сніг і віяв гострий вітер.

— Ви також уже від’їжджаєте, пане надпоручнику? — кликнула тета Оля, роблячи Дорі місце коло себе.

— А ви гадали без мене вертатись, тето Олю? — відповів він, усміхаючись, і помагав Дорі вигідно сісти. Обтулив її теплою бараницею , сів коло фірмана і погнали в темну ніч. Коли доїхали до місця, де дорога роздвоювалася, візник зупинився, Юліян скочив із саней.

— Ви до двірця хочете? — спитала здивована Дора, не знаючи, що він ще цієї ночі мусить вертатись.

— Так, служба. — І, обтулюючи її ще раз бараницею, попрощався з панною Альбінською і ледве чутно, начеб лише для себе, просвистав мелодію німецької пісні: «Still wie die Nacht, tief wie das Meer, soll deine Liebe sein» [126] .

— До побачення! — сказав уголос, підніс комір плаща, затиснув шапку глибше на чоло і щез у сніжній ночі.

Настало Різдво.

На латинські свята їздила Дора з дідом у столицю, а на грецькі [127] була дома.

Тета Оля влаштувала їй окремий Святий Вечір, який відсвятковували, як щороку, на економії. Роздали убогим дітям деякі потрібні речі і різдвяне печиво, а опісля Дора, зладивши пакуночок, казала Олексі запрягти коні.

— Дідуню, — сказала, — я прийшла повідомити вас, що я їду на гору побажати пані Рибко та її рідні щасливих свят.

Альбінський читав часописи і поглянув з-поза окулярів на неї.

— Що таке? Я не дочув.

Вона повторила свої слова. Він насупив брови і хотів уже спротивитись, але змовчав. Він пригадав собі, що вона недавно піддалася без найменшої опозиції його бажанню і поїхала з ним до доньки у столицю і тепер, коли побачив на її обличчі знаний йому вираз рішучої постанови, сказав:

— А позакривайся в санях добре, щоб не простудилася. Я чекаю на своїх звичайних гостей до тарока.