Шрифт:
— Правдива радосте, як же ти, моє сонце? — і майже вніс її на руках у кімнату. Зняв з неї футро, а його очі оглядали її всю, чи справді вона вже така здорова, як запевняли, чи нічого їй не бракує?
Вона заперечувала головою:
— Ні, ні, ні!
— Слава Богу, а то я де б не був, до чого не брався б, все ти була мені на думці!
Вона всміхалася, якби не довіряла:
— Справді? Справді? Справді?
Коли вінчалися вони зранку в невеличкій церкві тільки при обов’язкових свідках, одна жіноча постать у чорному, незамітна, клячала в кутку недалеко ікони Пресв. Діви і молилася гаряче за життя та щастя дітей; це була пані Цезаревич. Альбінський у товаристві старенького приятеля пароха втирав сльози. Чи від радости, чи з жалю — ніхто цього не знав… Його очі не відривалися від гарних новоженців перед престолом.
Дев’ять день провели одружені Юліян і Дора з собою. Десятого прийшла мобілізація — мусіли розстатися.
— Не кожна куля б’є, — сказав Юліян, передаючи дорогу жінку в обійми тети Олі, коли від’їхав на війну.
Якийсь час боровся на фронті, а з авансом приняли його до штабу як перекладача.
Коли Альбінського повідомили, що в нього є правнук Цезаревич, він з радости розплакався.
— Не дивуйся, Олю, — сказав до панни Альбінської, — довгі роки я не заживав такої радости.
Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори були:
— А Україна?
— Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера [134] , що пророчив нам ролю нової Греції [135] , завдяки гарному підсонню , веселій вдачі, музиці та родючій землі.
— Але ж ти став твердий, чоловіче, — усміхнулась Дора, глянувши на нього.
Він відповів їй теж усміхом:
134
С. 382 — «[…] слова старого Гердера […]»
Гердер Йоганн Готфрід (1744—1803) — німецький філософ, письменник-просвітитель. Був одним із засновників філософії історії. Відстоював пантеїзм — філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Гердер намагався розглядати історію людства як закономірний поступальний процес. Один із натхненників і теоретиків літературного руху «Буря й натиск», який зародився в Німеччині у 1770—1780 pp.
О. Кобилянська наводить слова «старого Гердера, що пророчив нам роль нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі». У фіналі твору на цього німецького філософа посилається Юліян Цезаревич, коли розмовляє із дружиною Дорою. Сама письменниця, як засвідчено в її «Автобіографії» (1927), була обізнана із працями Гердера: «Брати мої старші, що перебували в школах і вертали на ферії, були моїми дорадниками й авторитетами, особливо коли повступали на академію в Чернівці, де мали можливість час від часу достарчати мені доступні й поважні твори таких німецьких класиків, як Гете, Шіллер, відтак Шекспір, що ставав мені щодалі милішим, то знову твори Гейне, дещо з Гердера й ін.» (з кн.: Кобилянська О. Твори: В 5 т. — Т. 5. — К.: Держлітвидав, 1963. — С. 219).
135
С. 382 — «[…] ролю нової Греції […]»— йдеться про новий варіант Еллади — Стародавньої Греції — групи держав, які існували на території Балкан, островів Егейського моря, на берегах Мармурового й Чорного морів, узбережжі Південної Італії, Південної Франції та східної частини острова Сіцілія.
Розквіт Стародавньої Греції пов’язаний з піднесенням Афін, а період найбільшої могутності припав на 443—429 pp. до н. е. Філософія Еллади поклала початок розвиткові всіх галузей філософського знання і майже всіх філософських течій.
У романі О. Кобилянської «Апостол черні» розуміємо згадку про Грецію як перенесення значних здобутків культури Стародавньої Еллади на український ґрунт, мрію письменниці і її улюбленого героя Юліяна Цезаревича про подібні величні досягнення України.
— Твердий, але не для тебе. А коли я вже такий, то цього вимагає наша теперішня доба.
Примітки
Нинішнє видання вперше (!) від 1926 року подає текст роману по-новому, цілковито використавши журнальну публікацію, здійснену за сприянням М. Шаповала у часописі «Нова Україна» (1926—1928). Цей варіант істотно відрізняється від пізніше друкованого тексту, особливо цінний нескороченими фрагментами оригіналу. Але оскільки було лише 10 подач, і через закриття «Нової України» у 1928 році, текст не було додруковано до кінця, то завершення роману подаємо за книгою, що вийшла у Львові 1936 року.
Над романом «Апостол черні» О. Кобилянська працювала тривало — понад 20 років: орієнтовно від часу Першої світової війни — аж до виходу твору окремим виданням у 1936 р.
Перша згадка про цей твір міститься у чернівецькому часописі «Промінь» (1922, № 2). Зокрема, редактор журналу Іван Пігуляк в укладеному ним «Хронологічному покажчику писань Ольги Кобилянської (1894—1922)» у розділі «До печатания готові» назвав такі твори: «1. Василка: новела. — 2. Сниться: нарис. — 3. Лист засудженого вояка: нарис. — 4. Юліян Цезаревич: довша повість» («Промінь», 1922, № 2). Звідси бачимо, що первісна назва «Апостола черні» була «Юліян Цезаревич». У 1927 p., коли О. Кобилянська відзначала 40-річчя своєї письменницької діяльності, у посланні Микити Шаповала, надісланому з Праги 24 листопада 1927 p., було згадано про цей роман: «Цілую руку, що написала Царівну і пише… царевича» (зі ст.: Дорогий Друже, Ольго Юліановно // Ольга Кобилянська: Альманах у пам’ятку її сороклітньої письменницької діяльности (1887—1927) / Зладив др. Лев Когут. — Чернівці, 1928. — С. 252).
Тут М. Шаповал обіграв заголовки «Царівни» і «Юліяна Цезаревича».
Вже по смерті М. Шаповала, у листі його вдови Ольги Шаповал від 29 грудня 1932 р. О. Кобилянська наголосила: «Я ніколи не віджалую, що Микита Юх[имович] не міг цю працю до кінця пізнати. Він написав „Ляхам…“, а я „Апос[тола] черні“, але в обох ціль чи не та сама».
О. Кобилянська старанно і ретельно правила текст твору, як читаємо з її відкритого листа до редакції львівського часопису «Нова хата»: «Я тепер так перенята (і занята) викінчуванням моєї послідної довшої повісти, що тяжко мені написати й лист додому. Ця моя повість мусить ще с[ього] р[оку] друкуватися; а то ще й корегувати треба конче самій, і до друку переписувати самій, а часу вже дуже небагато» (зі ст.: Ольга Кобилянська до редакції «Нової хати» // Нова хата. — 1926. — № 7—8. — С. 4).
Сама авторка у листі до редакції львівського журналу «Світ» засвідчувала: «Я ще не упоралася із своєю повістю „Апостол черні“, котру, не з моєї вини, не могла скорше викінчити. Вона, правда, вже готова, написана, але я її ще перед друкованням корегую, як це звичайно буває, й переписую» («Світ», 1927, № 9).
Оригінал твору зберігається у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України (заввідділу — Г. М. Бурлака). Найповніший з наявних — чорновий рукопис «Апостола черні» О. Кобилянської має авторську дату — 1926 р. (ф. 14, од. зб. 458, 974 арк.).
Також у цьому архіві є неповний машинопис (без дати) закінчення другої частини (ф. 14, од. зб. 1, 165 арк.); авторизована копія останніх частин (без дати) (ф. 14, од. зб. 2, 447 арк.); нотатки до роману німецькою мовою (1915—1916). Внизу під чорновим автографом рукою письменниці зазначено:
«Повість „Апостол черні“ скінчена в Кімполунзі на Буковині 12 марта 1926 — а вирізьблена через довгі перепони не з моєї вини аж 25 жовтня в Чернівцях 1929
Ольга Кобилянська»
Роман «Апостол черні» містить присвяту: «Галі з Лопатинських Бурачинській присвячує авторка». О. Кобилянська приятелювала з Галиною Бурачинською, дружиною лісничого з околиць селища Берегомет на Буковині; вони листувались і відвідували одна одну. Зі спогадів Степанії Садовської: «Письменниця приятелювала з дружиною лісничого з околиць Берегомета на Буковині — Бурачинською. За час мого перебування в Чернівцях вона їздила до неї кілька разів у гості. Ольга Юліанівна була винятково гостинною людиною» (з кн.: Ольга Кобилянська в критиці та спогадах / Вст. ст. Ф. П. Погребенника. — К.: Держлітвидав України, 1963. — С. 376, 377). У 1926 p., проживаючи в Румунії, Галина Бурачинська допомагала О. Кобилянській в її намірах щодо екранізації повісті «В неділю рано зілля копала…»: «Рукопис не знаходиться тепер в моїх руках, але в руках одної з моїх приятельок, пані Галі з Лопатинських Бурачинської в Румунії (Piatra Neamc) [Пятра Нямц — рум.]. Ся праця надається дуже до фільму, раз зі вигляду на гарні околиці, друге, і сам зміст відповідає д[уже] до того» (з листа О. Кобилянської до О. Гаморак-Левицької від 19 вересня 1926 р. з кн.: Ольга Кобилянська. Слова зворушеного серця: Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади / Упоряд., вст. ст. Ф. Погребенника. — К.: Дніпро, 1982. — С. 289). На жаль, здійснити екранізацію на німецькій кіностудії «Уфафільм — універсум» не вдалося.