У творчості поетів-пражан Олега Ольжича, Євгена Маланюка, Олени Теліги апологетизувався образ мужчини-воїна, борця за вільну українську державу, такого, як витворений талантом О. Кобилянської Юліян Цезаревич. У вірші О. Теліги «Сучасникам» читаємо:

Ідеалом виступає людина «меча», надзвичайно актуальний у першій половині XX століття, в час бездержавності, образ: «Та тільки меч — блискучий і дзвінкий — Відчує знову ваш рішучий дотик […] [14] » (З вірша О. Теліги «Відповідь»).

Не випадковим був і відчутний вплив на письменницю-буковинку людей «чину», а особливо критика Миколи Євшана (Федюшки), Дмитра Донцова, Юрія Липи.

Прикметно, що сучасники Ольги Кобилянської після появи окремого видання «Апостола черні» (Львів, 1936) відгукнулися в періодиці Галичини й Буковини. Найоперативніше зреагував додаток до коломийського двотижневика «Жіноча доля» — «Світ молоді», — матеріалом «Нова повість Ольги Кобилянської» (1936, № 10). Підпис під публікацією відсутній, але одне з наступних чисел додатку не залишає сумніву, що авторкою її була Ірина Вільде. Вітаючи від імені української молоді «нашу дорогу письменницю з її новим твором», вона підкреслила, що О. Кобилянська «…вміє силою свого інтелекту, силою своєї віри в ідеї, що їм служить, перетворювати й нахиляти свого читача поклонятись тій, що й вона, вірі. Велике, божественне це завдання письменника…». Наголошено також, що «провідна ідея книжки — вже не жіночі права, а Україна» [15] . Повернувшись через деякий час до «Апостола черні», Ірина Вільде у статті «Ева, Дора й тета Оля» докладно зупинилась на жіночих типах твору і зробила висновок: «В цілому повість дуже цікава й дуже цінна своїми мистецькими й моральними вальорами» (якостями — Я. М.) [16] .

У 1937 р. чернівецька газета «Час» відгукнулася двома рецензіями на роман «Апостол черні» О. Кобилянської — за підписами «Читач» і «Один з багатьох». У них підкреслено актуальність і читабельність твору, висловлено суть роману, яка полягає в українській державницькій ідеї, в послідовно проведеній настанові на виховання одержимих цією ідеєю молодих «апостолів черні» та «апостолів меча» — «для визволення і величі батьківщини» [17] .

Центральним образом роману (а за жанровою дефініцією це не повість чи оповідання, а саме велика епічна форма) є постать Юліяна Цезаревича (і тут доречно згадати, як афористично висловився Микита Шаповал (Сріблянський), адресуючи письменниці слова: «Цілую руку, що написала „Царівну“ і пише… царевича» [18] ). Тут вдало обіграно назви ранньої повісті «Царівна» й останнього роману.

Юліян — син годинникаря Максима Цезаревича — показаний в розвитку. Перші сцени — він малий, шестилітній, грається в майстерні батька, потім — п’ятнадцятирічний учень гімназії, що рятує родину о. Захарія у неприємній пригоді із розтривоженими кіньми, далі — семінарист, закоханий у доньку панотця Еву, зрештою — зрілий, духовно сформований дорослий чоловік, який обирає для себе шлях вояка. Юліян виявив себе істинним патріотом, взірцевим українським діячем, висококультурним інтелігентом, чиє кредо — діяння, чин. Прототипами цього образу, очевидно, були брати письменниці: класичний філолог Юліан, військовий Степан, юрист Олександр Кобилянські.

Морально-етичний імператив молодого Цезаревича — побувавши в європейських країнах, набути знань і повернутися «до своїх рідних вуликів, усяких Покутівок, щоб працювати на своїй землі для свого народу». На противагу Юліянові Ева Захарій регресує як патріотка, цурається української мови, проявляє відступництво, а покохавши поляка Зигмунта Каву, спольщується.

Другим, духовним батьком для молодого Юліяна стає отець Захарій, чий образ вимальовано рельєфно, пластично, реалістично. Обравши в юності шлях богослова та виконуючи важливу для народу місію інтелігента, о. Захарій був просвітником і для громади, й у власній родині. Цей священик достойно ніс свій життєвий хрест, відбуваючи в маленькому галицькому селі Покутівка щоденну свою покуту. Прообразом «романного» села стало село Молодятин на Коломийщині, де О. Кобилянська гостювала в родині пароха Костянтина Балицького. Очевидно, що у своєму останньому романі авторка зобразила діяльність, судження, настанови цього греко-католицького священика, який став прототипом позитивного образу Івана Захарія.

Прикметно, що О. Кобилянська вперше у нашій літературі відмовилась від традиційного показу попа-визискувача, здирника, хапуги, наділила свого героя високими моральними якостями, піднеслась до зображення концептуального образу священика, який був провідником ідеї відродження України.

На наше переконання, у процентному співвідношенні ідейна вага, яка падає на образ представника духовенства — отця Захарія, істотно більша, ніж те, що акумульовано в образах представників учительства (старший вчитель Рибка, управитель народної школи Дубовий, Оксана Цезаревич).

О. Кобилянська, зрештою, одягнула Юліяна не у вчительський костюм (при явному нахилові до мов, захопленні філологією, педагогічному дарові) і не у священицьку рясу (попри студіювання теології, мрії батька й матері, особистий взірець в особі о. Захарія). Авторка чітко вказала місце життєвого чину свого героя, визначила «сродную» йому працю — військову службу (бо і його дід, капітан Цезаревич, був військовим).

Треба зазначити, що за своєю проблематикою, тематикою, жанром, системою образів, поетикою, ідейною насиченістю «Апостол черні» О. Кобилянської є різновекторним, багатоосяжним. Як назвав літературознавець Іван Денисюк, — це феноменальний роман. За генологією, — інтелектуальний, не так ідеологічний, як роман ідей, філософський з елементами Bildungsroman’y (роману виховання), тобто сімейний і любовний.

Особливо важливо, що в українській літературі це один з перших творів, де виявились риси нового типу інтелектуального роману, а отже, він повинен посісти належне місце в ній поряд із творами А. Кримського, В. Підмогильного, В. Петрова (Домонтовича). «Апостол черні» став віхою серед творів української прози, в центрі яких — процес формування особистості, поданий на тлі родинного життя (простеження історії родів Цезаревичів, Альбінських, Орелецьких).

На противагу раніше створеним письменницею досконалим образам жінок (у «Людині», «Царівні», «Ніобі», «Valse melancolique»), в останньому романі витворено нового, неординарного, самодостатнього героя-мужчину. Штрихами виписано жіночі образи Дори Вальде, тети Олі Альбінської, сестер і матері Юліяна Цезаревича, бабуні Орелецької.