«Я нічого пташечці не зроблю», — впевняв благаючим поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи і, ніби усміхаючися, сказав: «Але вона тобі може щось зробити».

«Вона кусає?»

«Вона відлетіти може…»

Дитина вдивилася зачудовано на батька.

«Відлетіти?»

«Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши її; а тепер відходь і не мішай !»

Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він наново з’явився, прийшов і станув, як перед тим коло стола і намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.

«Вона ще сидить, — прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. — Пташечко моя маленька, ти відлетиш?»

Батько підняв великого строгого погляду: «Хочеш конче, аби вона відлетіла? Йди, повторяю».

«Вона не відлетить, татку, — прошептав хлопчина. — Я її не возьму в руки. Я лиш на ню дивитися буду. Не зроблю їй нічого».

«Так. Не зробиш їй нічого. А відки ти то знаєш?»

«Бо так. Вона гарна і я її люблю. Вона така гарнесенька».

Та тут же зайшла несподівано зміна з батьком. Йому очі заблиснули гнівом і він крикнув бурхливо: «Не дивися на те, що не може бути твоє, і не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю — а знаєш, плакати не вільно ». І дивне диво. Чи відчула дитина, що сей строгий батько; котрий, мов злодій, радувався потайки загарбаним скарбом, любувався так само скрито сею гарною дитиною, вдаючи з себе невмолимо строгого. Він не змішався, лиш сказав: «Не кричіть татку, вона зараз відлетить», — а опісля, прижмурюючи раптом оченята, протягнув п’ястучок і, то отвіраючи, то замикаючи його, як се роблять діти, виявляючи тим своє сильне бажання посідати забажаного предмету — не рухався з місця.

«Ти ще тут? Де карбач?»

Хлопчина розплакався.

«Ти чого плачеш?»

Юліян мовчав, хлипаючи.

«Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?»

Малий показав безмовно на пташку.

«Хочеш м а т и її?»

Хлопець притакнув головою.

«І не будеш ніколи більше плакати, коли її одержиш? Уважай, що відповідаєш».

Хлопчик помахав головкою живо на знак що «не буде» і простяг лакомо руку. Та в тій хвилі зайшло щось жахливе. Батько зірвав карбач з стіни, підняв його високо вгору і в слідуючій хвилі прорізав воздух серцепотрясаючий крик.

Карбач лежав вже далеко в куті кімнати, коли, як крейда, побілівший батько випровадив малого, що давився з здержуваного плачу, до сіней . Сам приступив, важко віддихаючи, до вікна і, притиснувши там чоло до шиби, стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рамено і — переляканий оглянувся. То була його бабуня по матері, білоголова б а б у с я з чорними блискучими очима, з надзвичайно інтелігентним обличчям, зраджуюча цілим своїм виглядом «паню» і хоч вже добре похилилася, а все ще… ростом імпозантна .

«За що ти карав дитину?»

«Я після ваших засад поступаю. Цілком і одиноко після ваших засад.»

«За що?»

«Щоб не приспособлявся до брехні, котра буде з ним враз виростати. Гадаєте, мені це так легко? Але… в моїм віку не зачинав ніхто назад з початку. Оставте мене, бабуню! Він мій одинак… і саме тому що одинак». Тут він урвав — а бабуня… усміхаючись болючо і не відповівши нічого, вийшла з робітні.

За годину відчинилися злегка двері і мале, бліде личко з слідами плачу в очах, але спокійне указалося наново. Батько сидів плечима до дверей і випускав густі клуби диму з короткої люльки. Його брови то здіймалися, то опадали над очима, в нього знак живого думання.

«Я плакав, татку…»

Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканім обличчю сина.

«Я плакав, татку…» — почулося, ніби шелест, вдруге і вже цілком близенько, хоч не сміливо.

«А не було потрібно, сину».

Дитина мовчала через хвилю, опісля шукала очима чогось в очах батька, що ховалися перед нею.

«Я лиш ще один раз хочу подивитися на ню, татку. М а л е н ь к и й р а з» — і хлопчина показав свій дрібонький пальчик на доказ, який замаленький.

«Гадаєш вона краща, як всі ті надворі, що літають?».

«Ага, гарніша, — відповів і потакнув головкою. — Я хочу на ню цілком близенько подивитися».

Батько порадив йому найліпше їм всім надворі приглянутися і самому яку вловити. Вона буде літати — він знає, як птиці літають високо-високо… і цвірінькають і щебечуть. Присідають на галузки по деревах, ховаються між листочками, галузками, по землі шукають зеренця — а він ловить. Малий дивився зацікавлений на батька і слухав з увагою. Нараз спитав: «А як я її вловлю, то вона буде твоя?»