Коли настав врешті день вистави, де справді цей його твір відзначився життєвою вірністю, творець одержав премію; в тім часі, коли публіка витає його враз з його жінкою, донькою його професора, з’являється нараз між видцями і молода п’яниця в тім самім строю, в якім увіковічив її артист на картині.

В хвилі, де твір був обступлений публікою, і він поясняв щось цікавішим членам глядачів, вривається дівчина-модель між них і, здіймаючи високо модель вгору, кличе: «На те затягав ти мене до себе, поїв до нестями, зтягаючи мене на самий спід грязі, на те? Ось твоя слава!» І, роздираючи блискавкою — ножем картину, вибігає, мов божевільна, з салі та закінчує в брудній баюрі смутне своє існування.

«Ходім, панно Ево», — заговорив Юліян до дівчини, що сиділа з витріщеними очима, мов без свідомости, по закінченню штуки.

Вона поглянула на нього. Її очі показались повні сліз. Встала слухняно, мов дитина, не промовивши ні слова, і вийшла за ним, що звільняв їх дорогу. Надворі відітхнула і на хвильку притиснула руки до розпаленого чола.

«Вам не треба дивитися роздражнюючі вистави, — сказав він перший і в його голосі пробивсь м’який звук. — Пригадую собі тепер, що ми, ви, Др. Емі, моя сестра і я бачили раз в кіні подібну штуку, коли не помиляюся то це була Ібсена „Примари“. Кажуть, Ібсен писав для хорих».

Вона заперечила головою.

«Ні, він писав для здорових. Ця штука написана данцем, автором У. Г. виключно для великої артистки, щоб своїм талантом впливати на публіку, не поминаючи і змісту».

«В тім разі „фантазія“», — закинув Юліян, щоб щось сказати і заспокоїти дівчину.

«Ні, не фантазія… гадаєте подібне не трапляється… в життю і не може бути правдою? Бо… бо у вашій родині… нема алкоголіків… тому й нема дідично обтяжених. У вас все таке солідне „боже“, правдиве, що ви знаєте?»

Останні слова були змішані сльозами в горлі, — і вона махнула рукою. Юліян схилився над нею і усміхнувся. Була доросла «панна», а помимо того… «Невже ж, панно Ево? Але киньмо це… Бачите, який гарний вечір, перейдім почерез „с о л і д н е, Б о ж е… наслідно обтяжене“, бачите, який настав гарний вечір, електричні світла вже відчиняють очі? Говорім краще про те, що пережилось, здобулось… відчувалось… що буде… або… чи тішитесь на карнавал… ви ж…»

Вона його порушила ліктем. «Дурниці», — сказала.

«Чому дурниці»? Він знов, як раніше, усміхнувся, але й в ту ж мить, поважніючи, сказав: «Скажіть передовсім, як маються ваші родичі… що діють? Як парафія?»

«Все як звичайно і досі. Батько все „отець Захарій“ — старосвітський, як був, вчить однаково дітей: свою землю любити, ворогам не відступати, боронити, самим обробляти, тепер в додатку ще самим з неї здобутки продавати — в школі лиш своїх учителів жадати і т. п. А мати, як і раніш, рабиня своєї господарки, не дбає про себе, а про матеріальне… лиш одна бабуня…» — тут урвала. Погляд молодого офіцера зсунувсь по дівчині, а відтак шукав чогось в далечині.

«Бабуня»?

«Так. Вислухує мої думки, поділяє їх і мої постанови на будучину. Така іноді безмежно добра і мудра, і лише, на жаль — але, на жаль, вам це відомо, алкоголічка. А я ходжу, годуюся видами, як от і цей, що оце бачили, щоби бути вірною своїй постанові. Але, правда, — додала нараз, завертаючи на попереднє, — я подібна характером, темпераментом» — тут вона вмовкла. Відтак, відскочивши від цеї порушеної теми, спитала, чи довго він лишиться тут.

Ні. Найдалі з тиждень, а опісля виїжджають з Едвардом. Будуть держатися подорожньої карти, укладеної батьком Едварда.

То значить, що він до них не приїде?

Юліян підняв чоло зчудовано.

«Ні», — відповів спокійно.

Бо вона і батько сподівалися того, зачувши від Зарка про його приїзд. Санна дорога така чудова, в них на селі така тишина, все закутане в біле, став під лісом, котрий, мов зачарований інеєм, замерз, і він в’їхав би, як в казку. Вона все тішиться на санну дорогу. Закутана добре в шубі — іде, мов в білу мрію — в поле, попри ліс і лиш дзвінки на гривах коней, що летять просторами, пригадують дійсність.

«Ні», — відповів він поважно і обхопив її боком поглядом.

«Ні», — повторила так само твердо.

«Чи не записалися на який факультет»?

«Хотіла, але цього року задержують ще дома».

Її очі спинилися на його устах, а півотверті червоні губки, цим разом без руху збиточности, мов здригнулися.

В його серці щось заворушилось, загоріло.

А коли він вернеться з подорожі?

Не знає докладно. Думає пізнім літом, може, в вересні. То, може, тоді загляне до Покутівки, до них? І вона знов підводить голову до нього. Він такий високий і поважний, вона потрохи його боїться — не скаже нічого?