Шрифт:
«Бо тому, що коло ланцюжка є тайна».
«В медальйоні?» — спитала вона зчудовано протяглим голосом.
«В медальйоні… а дітям не передаються тайни».
«То пождемо», — відповіла вона.
«Пождемо», — повторили всі прочі і помішались бесідуючи, переходячи з одної кімнати до другої, між тим як батько, побалакавши який часок з нареченими двох доньок, відійшов до своєї кімнати. Чувся змученим, а пора була доволі пізня.
Коли двері зачинилися за батьком, всі потягнули брата до світлиці, де знаходилася ялинка, допитуючись в нього, через що держав його батько в себе так довго.
Він опирався сповнити їх бажання, вимовляючися, що про це говорити ще не час і що прийде колись відповідна хвиля, де він не лиш дасть їм до всего пояснення, але і, може, покаже і батькові записки, котрі цей, передаючи йому нині перстень в дарунок по дідові Юліянови Цезаревичу, дав йому до прочитання. Нині пізно, говорив він, побалакає з ними ще так трохи… а матінка нехай лягає також до спочинку, а завтра і післязавтра ще також святочні дні, то їх використають досхочу. З тими словами відпровадив матір аж до постелі і вернув назад до ялинки. Тут зустрінув його молодий Зарко: «Панни будуть вже також помучені, — сказав усміхаючись, — а він, пан офіцер, хоч і молодий і „вояк“, певне, не погордить кинутись в „стебло“. Йому залізниця, без сумніву, в ухах десь без перерви гуде…» Але Юліян заперечив головою.
«Не будь фарисеєм, — кликнула Зоня, — а признайся до правди. Тобі горять щоки з утоми і внутрі ти вже спиш. Ми що інше. Ми всі, скільки нас тут бачиш, то „робітнича бранжа“. Ти один якийсь ексклюзивний, мов справдішній панський. Глянь на наші і на свої руки». Та тут Зоня вмовкла, бо Юліян прокинувся, протестуючи рухом, і відсунув їх від себе, що мов бджоли стиснулись коло нього.
«Який я в вас ексклюзивний, — спитав, — який я в вас панський? Гадаєте військова служба така легка, беручи її поважно і сумлінно під розвагу — ну, ну… змінили б ви не в однім свою гадку, наколи б заглянули поважно в той апарат життя і смерти, наколи б пізнали і мужів військової науки, дізналися б які високо образовані знаходились між ними, як причинились у винаходових експедиціях, де не один з учених цофався назад перед небезпеками, що були грізні, заповідаючи неминучу смерть; які піонери знання і поступу знаходились в рядах військових… які мужі гідні вшановання і високої поваги… що за залізо — кажу вам… Vollblutmenschen [90] не лиш щодо тілесного виховання, але і характеру. Правда, є і багато полови в війську — але полова в кождій верстві людности не є для нас міродайною і з нею і ніхто не числиться в кождій праці, а найбільше в здобуваючій і культурній. Військовий — це такий працьовник, як кождий інший, і відріжняється лиш тим, що дав державі в потребі своє життя; такий я ексклюзивний, панський».
90
З нім. — повнокровні, чистокровні люди.
«Юліяне, ти ще вступиш колись до війська», — кликнула Оксана, вп’ялившися аж прошибаючо гарячими очима в гарного брата, що в цій хвилі дуже поважно виглядав.
«Ні, сестро. Це не в моїм плані».
«Так?»
В неї здрігнулися болісно уста.
«Не пророч, Оксано!»
«Бо ти захоплений».
«Ні. Я лиш не зношу, як хто мене інакше судить або і перецінює. Я є, яким є».
«А твій товариш Едвард?»
«Як Едвард. Панський, багацький син. Завдяки йому і його батькові я поробив ріжні гарні і цінні знайомства військові. Коректна людина з широкою освітою і горизонтом дає більше, як не одна книжка. Але завтра, — додав, перериваючи себе, — позавтра треба мені піти до начальника мого полку зголоситися… і скинути вже з себе військову одіж; опісля, як споминав я вже, за недовгий час ми їдемо з Едвардом до Мюнхена, відтак, може, до Берліна — ще не знаю; до Скандинавії, напевно, поїдемо і до Англії… на Англію я радуюся!»
«Пане поручнику?» — обізвався тут несподівано молодий огородник Зарко і вклонився. В його очах блисло збиточністю.
«Як ви це від мене приймете, що я вам передам — я не знаю; я лиш розуміюся на рослинах, їх виховуванню, на флорі, ярині, овочах, хлібі, на землі, на її роді, але на такім я не розуміюся. Чи це різдвяний дарунок передано мені для вас, чи це що інше, мені не відомо». З тими словами він сягнув в грудну кишеню, вийняв звідти лист і, передавши його зчудованому офіцерові, сам відступив і відвернувся.
Юліян, прийшовши до звисаючої білої лампи і глянувши на адресу, змішався. Сестри, помітивши це, відступили і собі дискретно одна по другій, потягаючи і наймолодшу Оксану за собою до передпокою, куди вийшли були оба наречені і ладились до відходу. Юліян вийняв свій ножик, розтяв спішно коверту і вибрав з коверти зложений листок. В нім знаходилася фотографія Еви Захарій, а на папері стояло лиш кілька слів… «Третьої днини різдвяної, цебто на Стефана [91] я буду в столиці в доктора Емі, до побачення, може, в кіні, по обіді о четвертій годині. Е. З…»
91
С. 228 — на Стефана— св. Степана, релігійне свято новорічно-різдвяного циклу, що припадає на 9 січня, третій день після Різдва. На честь святого архідиякона Стефана, названого первомучеником (бо був перший замучений за Ісуса Христа). За старим стилем — 27 грудня.
Мов схоплений на злім вчинку, Юліян сховав лист з фотографією в кишеню, відтак зблизився до матері, що саме ще на хвильку появилась між дітьми і, незавважена, слідила за його рухами, спостерегла його замішання. Вона лиш одно спитала: «Чи то що злого, мій сину?»
Він усміхнувся. «Ні, мамо», — відповів і, схиляючись над нею, поцілував її в руку.
«Бо я вічно за вас боюся», — сказала і з тими словами вийшла.
Він похитав головою і подався за іншими, що саме увійшли, щоб попрощатися.
«Пождіть, панове! — кликнув радісно. — Я з вами також піду. Мені просто душно стало, я мушу пройтись. За годинку буду знов у хаті, укажіть лиш, де маю ночувати. Я нікого не збуджу. Верну без шелесту, мов кіт».
«Там, де завше пересиплявся, братчику. Там, де завше», — зачув у відповідь голос Зоні.
«То хіба враз з ялинкою?» — спитав він, вказуючи на кімнату з прибраним деревцем.
«Там, там ти наше різдвяне деревце… там» — і розбіглись, щоб внести братові одна плащ, друга шаблю, третя кашкет і рукавиці і випровадили з півголосним гуторенням, щоб батька не збудити, всіх трьох мужчин в ясну ніч.