— Мрійлива ти моя дочко! А чи знаєш ти, що про ганьбу твою зараз усе село довідається? А Петро візьме і всім розкаже, яка ти, якщо він вже цього не зробив. І що тоді нам з татом робити? Ми ж усе життя тяжко працюємо, щоб вас із Соломійкою на ноги поставити. Тебе вивчили, а що ж люди про неї скажуть, як вона до школи на уроки піде? Що вона — сестра хвойди?

— Не розкаже. Він мене теж любить.

— Ага, от воно що. А може він тебе, той, примусив? Ану зізнавайся!

— Ні, мамусю, я сама схотіла. — Славка не мала більше сили, вона взялася рукою за перило дивану і раптом... повільно з’їхала донизу.

— Людоньки! — запричитала Настя. — Що ж це робиться? — Доню моя, ну скажи хоч слово! — швиденько побігла, принесла водички свяченої, побризкала на дочку. Не допомогло. Згодом згадала, що має десь нашатир. Благо, він швидко знайшовся...

Славця моментально прийшла до тями, але й досі була бліда як стінка.

— Ти ж нас майже занапастила, доню... Як же ти так могла? Ми ж тебе із любов’ю ростили, недоїдали, не допивали, не купляли обновок, аби тобі добре було! — і згодом, ковтнувши порцію гарячих сліз, додала палке: — Доню, ти все ж пробач мене!

— Та нічого, мамо. І ви мене простіть. Але обіцяйте, що тато не дізнається!

— А може, ти таки вагітна?

— Ні, матусю, я просто багато переживала за ці дні. Мені потрібен спокій.

— Може, в двадцять п’ять літ все собі уявляється дуже просто. Скажу тобі, як жінка із досвідом. Доню, ні один хлопець не вартий тієї твоєї перлинки дівочої, що невинністю називається. Її мав спробувати лише чоловік.

— Я знаю, матусечко. Як гірко мені...

— Піди до церкви, доню. Помолися, а я прийду до тебе і також попрошу у Господа прощення за наші гріхи. А тоді й поговоримо. І з тобою. І з Петром. А потім тата покличемо, та й будемо кудись перебиратись. Може, до твоєї тітки в Полтаву...

За годину зателефонував Петро. Він був енергійний та рішуче настроєний.

— Кохана, я за п’ять хвилин буду в тебе. Готуй горівку, якусь закуску. І батьків. Вони вдома?

— Так...

— Щось сталося?

— Сталося.

— Що, моя зозуле?

— Мама дізналась про нашу ніч.

— Але звідки? Як? Я нікому не казав, присягаюся тією русалкою, що бачив на власні очі.

— А може, то тієї зеленої рук діло?... Ні... — Славця вже заспокоїлася й витерла сльози. — Ні, вона б не посміла. Але зараз це не має значення. Що ж ти хочеш мені сказати?

— Почекай, моя лебідко, про все дізнаєшся. Вдягни мою улюблену сукеночку, будь хорошою дівчинкою.

— Дівчинкою? Та я вже нею ніколи й не буду...

Як і обіцяв, через кілька звилин Петро з’явився у Славчиному домі. Він був красивий, пахучий, чисто поголений, гарно «випрасуваний» й навіть налакований тим гелем, що Славуня йому у місті купила. Прийшов із букетом квітів та маленькою коробочкою. Петро знав, що зараз не слушний момент для освідчення, але як не зараз — то вже й ніколи!

Батьки прийняли хлопця із усіма почестями, пригостили домашнім вином. Довго вони про щось розмовляли із майбутнім зятем, довго вивідували щось, а що — Славця могла тільки здогадуватись. Вона послухалася коханого — вдягла ту сукенку, що він просив.

Уперше за весь час дівчина зрозуміла, що сказала матері правду про свою любов до Петра. ВОНА ЙОГО НАСПРАВДІ ЛЮБИЛА.

Мама вийшла із кімнати, втомлена, але задоволена. Наче Петро подарував їй принаймні двісті долярів і тим самим загладив свою провину.

— Просили мама й тато і я прошу. Кохана моя лебідонько! Мила моя квітонько! Я люблю тебе до нестями. Мрію бути поруч із тобою завжди і... — у цьому місці він зробив паузу, встав на коліна, вручив їй букет білих троянд, — де тільки встиг їх зранечку взяти, і додав: — хочу спитати тебе: ти будеш моєю дружиною?

Славці перехопило подих. «Так от як дівчата за одну секунду вирішують долю всього свого життя...» Несподівано для себе вона посміхнулась і бадьорим голосом сказала:

— Так!

— Благословляємо вас, наші кохані діточки, во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь! — Батьки почали наперебій хрестити майбутню подружню пару.

У хату зайшла Соломійка, та втямивши, що відбувається, і собі почала хрестити молодят. Здавалось, мама забула про події кількагодинної давності. Славця виглядала набагато краще і їй вже зовсім не було зле.

«Таки правду баба Горпина казала, як у воду дивилась, прийшов до мене мій майбутній зять і взяв руку й серце моєї доні. Та хіба вона винна, що так сталося? Сучасне суспільство не думає про майбутнє. Воно живе одним днем. Хоч ти його ігноруй, хоч запроваджуй свої закони, а світ ніколи не стоятиме на місці.Може, вона й не хотіла, моя бідна дитина, не хотіла цього, а сталося то проти її свідомої волі. А вже що вдієш... Нехай живуть собі щасливо...».