— Дякую, але все ж. Ти щось цікаве дістав?

— Так. Але... Як тобі це сказати... Будь готова до усього.

Слава зрозуміла чи інстинктивно відчула натяк Петра, а тому викупалася у свяченій воді, щоб ніяка сила їй не завадила здійснити задумане. Вдяглася красиво, навіть парфумами набризкалася — де ж там, до хлопця на вечерю йде. А потім... А потім — то вже буде видно.

У Петра в хаті світилося лише одне віконце — батьки ще вдень пішли в гості й мали повернутися пізно.

— Ти найпрекрасніша дівчина, яку я коли-небудь бачив!

— Дякую, любий.

«А він розуміється в таких справах»...

— Ну, розповідай.

Петро повідав нехитру історію про русалок, а Слава уважно слухала. Зробила довгу паузу і, чи то здивувавшись, чи то знітившись, мовила:

— Головна героїня, вбрана у вінок, зовсім не дівчина, а жінка. Ти чуєш, Петре? А я ще...

— Я знаю. Серденько, знаю.

— Любий мій, а що якщо нам...

Як все чудово складалось для нього. Хлопець і не очікував, що така дівчина, як Слава, сама натякне на цю делікатну справу.

— Ти ж знаєш, я все зроблю для тебе, аби ти щасливою була. Але то раз — і на все життя. А потім діти генетично будуть схожі на мене. — І де він тільки таке вичитав чи перекрутив може. — Але я тебе кохаю, кохаю до нестями!

«Менше слів, більше справи. Ми втрачаємо час. Але ж і страшно, і цікаво, і млосно, — подумала, — не люблю я його, лиш прикидаюсь. Що ж робити? Ай, спробую! Скільки вже можна в дівках ходити. Може, мене завтра вже й на світі не буде...»

— Як ти там казав, кохаєш? То покажи мені, як сильно! Я хочу відчути тебе усього.

У хлопця затремтіло все тіло. Він же цього з дев’ятого класу чекав! А зараз — наче і не мав такого досвіду, занімів і зашарівся.

— А ти... Впевнена, кохана? Може, тобі треба буде ще часу? То я почекаю. А досвід, ти знаєш — я мав. Невеликий і невтішний. Проте мав. — Хлопчина колись ділився із Славою своїми походеньками до сусідки-медсестри.

— Ні-ні. Ніяке «почекаю»! Хочу, щоб були свічки, вино і квіти.

— Це я миттю. Свічок з церкви в мене багато, мама купує наперед і тримає їх в коморі. Вино татові подарували і він казав його розкоркувати, як буде велика нагода. Так якраз з’явився цей привід. А квіти — я тобі не те що квіти нарву, зірку полізу діставати! — і побіг виконувати задумане.

— Яку там зірку? Швидше, швидше! — та хлопець цього вже не чув. Помчав миттю. — Думаю, мені вино допоможе розслабитись і не відчути болю. Не тільки фізичного, а й морального, сердечного...

— Я вже є. Запалюємо? Ходи до мене, красуне моя.

Слава зашарілася, але допомогла йому запалити свічки, налили вина. Хлопець поставив у вазу квіти, потім підійшов до дівчини, обережно підняв її підборіддя і торкнувся губами її личка. Цілував довго і пристрасно, ніби сто років до того не бачив цієї ніжної дівочої краси, не обнімав тонкого стану. Ліжко довго тримало їхні гарячі тіла, аж доки Слава не відчула, що їй боляче. Ні з чим не порівняти того болю, як тільки зі встидом та розчаруванням. Колись хтось їй казав, що потім це мине і життя з чоловіком буде прекрасним. Не вірила. І, мабуть, уже не повірить. Петро як не старався, та був грубим із нею, і вона тихо заплакала. Не від болю, а від того, що стала жінкою і втратила ту перлинку, яку берегла для свого найдорожчого чоловіка і так просто віддала на користь мети і простих міркувань. А що вона скаже мамі, коли мамина квіточка, мамина зірочка золотая не дівка уже. А чи варто ще й згадати, що не із шлюбним чоловіком? Хіба вона зможе до церкви ходити з отим гріхом, чи зможе сповідатися? Ні, таки Петро вже буде її. Вже так сталося і так їй записано, що мусить, хоч і не хоче, бути з ним.

— Сонечко моє, тобі було дуже боляче?

— Було, але це нічого, не зважай. Все було чудово.

— Я ж тебе люблю і хочу, щоб...

— Так, я це знаю, любий. Я вже це чула.

— Ні. Це не те, про що ти подумала. Але все згодом. Не переживай, ніхто і не дізнається. Я тобі це обіцяю. — Петро вже хотів додати: «І хочу бути поруч завжди», проте схаменувся, згадавши, що це зовсім не те місце, де він хотів зробити пропозицію.

— Добре. Я вірю тобі. Давай ще годинку поспимо, але одягнені. Не хочу, щоб твої батьки щось запідозрили.

— Як скажеш. Тоді я свічки і квіти викину, щоб ніхто і не здогадався.

— Давай, та лише квіти, свічки нам знадобляться пізніше. Я ж посплю. Втомилася.

Тямуща дівка, розумна і така, яка була потрібна отим незвіданим силам. Ще дві години розділяли її і їх. Дві години до півночі.

— Гей, уставай, дівко, а то проспиш наш Великдень, а ми тоді дуже розгніваємось!

—Петре! Де я? Ти ж мене не покинеш? Мені страшно, Петрусю! Що робити?

— Я тут, дівчинко моя, охороняю твій сон.

— Мені наснилось, ніби русалки мене кличуть. Ти ж підеш зі мною?

— Звичайно, люба. Тільки ти не переживай, добре?

— Встаємо. Де мій вінок? Тільки треба все зробити так, щоб ніхто не бачив, покропитися свяченою водою, випити її трішки, взяти церковні свічі і хрест — це на випадок, якщо щось піде не так. Але обряд я буду провадити сама. Добре, любчику?

У Славиних очах пробігла якась дика зелена іскорка. А очі ж у неї були блакитні, ніби то не вона була, а...