Теї днини, як Мар’ян до Бога за прощенням хотів втрапити — усе відговорювала його за неї молитися. Мовляв, то нічого б не дало путнього, а лиш би сили потратив свої.

— Ні, моя Квітко. Як не буду си з тобов, то моє серце розірветься з того болю.

— А ти не боїшся, що візьму і втечу від тебе з цього світу?

— Не жартуй, Мавко. Бо гой — чує моє серце, щось тут не файне буде.

— Буде, то буде, легіню. Така наша доля.

Йде чоловік на Судний День та лихо лихеє думає. «А може, Пан Біг його у рай не пустить? Та що там він, най Квітану ліпше врятує справедливий суддя.» До воріт Раю лишилася якась секунда. А легіня Бог до себе у кабінет зазиває. Всевишній раду дає ділам праведним та й неправедним, та тільки не сам, а янголів залучає. Та й рішають за тим, що неправедним помер Мар’янцьо. За Мавку мови не було. Де то видано, що занапастила дівка стількох людей, ще й сама спастися хоче?!

Останню ніч, як кажуть, Мар’яну лишилося зазимувати. Та так сумно йому. Не стільки через пекло, що має в ньому вічність бути, скільки через розлуку з коханою Квіткою. На шляху бачить красиву, як ото перли на шиї жінки, квітку, що світиться бузковим цвітом, ніби припрошує нагнутись. Аж у ній — земля, як на долоні. От і хату знайшов свою, і дружина, й синочок ріднесенький. Та Оксана його, подруженька життя, що рідну кровинку на світ сповила — з іншим любиться. Та так пристрасно, що й заревнував легінь. Аж ген — розуміє Мар’ян, що жінка його має живіт, і що вона понесла вже іншу дитину. Кров б’є до голови, ревність частками обвиває душу і вже їдка помста у серце си стука. Дитинці за місяць-два на світ Божий сходити, коли жінка й досі любощами займається. Певно, так зачарував той клятий чоловік, що й відірватись одне від одного не можуть.

— Най тобі грець, коли б ти з чужою жінкою кохався! — та й так розізлився, що й забув, що останню ніч має, та з Квітаною не попрощався.

Не знає легінь, що Бог ту ніч на багато частин розділив і готує йому випробовування, йо, та й такеє, що світ не видав: справедливе та покаянне.

«Свят — свят! Най би мене грім побив, аніж бачити власну жінку із тим дурилом. — нещадний Мар’янцьо мовить. — Та він же дитинку розтовче! Ай, пропаща жінка моя, та дівчинки шкода. Знаю, що на роду написано дівчинкою бути. Йо, була б то моя — то Квіткою назвав би».

Згадав легінь свою Мавку та й зажурився: щось довго немає її, а вже скоро й ніч до кінця добіжить, а прощатися ж — як мить. Раз — і нема коханої поруч.

Мар’ян як не гримне кулаком у повітря — на землі як не гряне грім! Та такий, що світ ще такого не видів, сильний та зухвалий. Оксана перелякано тулиться до нового чоловіка, згадує, що то — ніч на Андрія, що духи приходять цеї темної ночі, та й згадала вона свого чоловіченька. Гірко заплакала, та так, щоб її Максимко, той, другий чоловік, що з дитиною до шлюбу повів, не взнав. Підійшла до синочка Мар’янчика, поцілувала сплячу голівку та й враз згадала очі чоловіка, його поставу, вроду та кмітливість, що в дитини як дві краплі води проявились. І по другому спалаху блискавки щось їй си зле зробило. Та не побігла до Максима, а ледь стояла у кімнаті сина. До голови прийшла жахлива думка: тоді, на весіллю, казали добрі люде, що не варт спішити замуж, бо ше того чоловіка си на Небесах не постановили. А вірили люде, що Мар’ян спасеться. Не послухала Ксеня мудрих людських порад, одружилася як бояриня, свого князя дождалась, сіла з ним на коня та й їхала до церкви.

Весілля правили один день, у неділю, а що чоловік до гуцулів приїхав зо Львова, то й весілля за його традицією мало си стати. І про те люди не мовчали: як то гуцулка без убору народного, у простій сукенці. Та вона все відмахувалась, мовляв: аби щєстє було, та чоловік непитущий, дітоньки в здоровлі, та худоби, хозєйства файного. А весілля — то такеє. Навіть старій Порфирії не сказала, що знову під вінець си йде.

Та не так сталося, як гадалося. І щєстя, ніде не діти — не було його. Коли матусі Оксани дружечки заспівали:

Та мали їхати боярами до забави — упала молода з коня, та й так їй хижо сі зробило.

Люде казали: йой, нефайно то. Йой, помре молода згодом. Не вірила. Все злими язиками називала. А тепер згадала. І так страшно стало! Не за себе, за рідну кровиночку: хто ж на ноги поставить? Ще й дитиночку, що чула в собі, дівчинку, Ганнусеньку, так хотіла народити, хоч одним оком глянути на її яснії оченята...

А дитина у череві росла і з кожною секундою на пару годин. Уже і вісім з половиною місяців. Чи могла знати Оксана, що то чари Мавки? Клята Квітана все встроїла, щоб зжити зі світу Божого Оксану, най би йшла до свого чоловіка, мо’, вгамувала б його порив.

Чаклувала Мавка, заклинання читала, і не думала, що вік спасенною не буде. Та все дівчат чистих виглядала. Видно, не судилося.

Оксані стало зле, і вона закричала:

— Йой, людоньки добрі. Поможіть!

Прокинувся Максим, стривожився, до баби-повитухи направився, а бабця ніби знала — з ночі не спала, хоча в селі з породілль тільки одна — Ксеня, та й то — строк си став сім місяців. Йо, як здивувала си стара Килина, що дитина постаршала у череві за ніч. Покропила хату свяченою водою, розігнала сусідів, що на те дійство мусили дивитиси, та й порозв’язувала разом з бідним наляканим Мар’янчиком усі вузлики, щоб дитинка скорше на світ вийшла. Повідкривала всі хатні двері, навіть поставила до майбутньої колиски кота — най бавить народжену здорову дитину.

Йо, як молилася і баба, і Оксана! Так тєжко було, а речей до смерті так і не зготувала. Бо єк гуцулка ківна — то си вирішує, що Боженько може забрати і її, й дитинку, то готується про всяк випадок до смерти. Ті покривала, що баба просила у Максима, та горєча вода із сокирою, жеби пуповину різати — усе було в бабиних руках. Та забула вона, шо сокирою лиш хлопам народженим пуп си перерізають, та врекла дитину — дівчинку сильною бути. Єк народжувала породілля майже до світанку (чи то так здавалося) — то тєжко було. Прийшла мама Оксани, батько та вся родина, стали коло вікна і наперебій долю віщували дитинці: бо як хто скаже в ту мить, коли народжуватиме си, то така буде: чи багата, чи красива, чи щаслива. Йо. То було довго, та й такі муки мала Оксана, коли ледь жива народила здорову Ганнусеньку. І врекли їй щасливу долю, сильний дух та й ніхто не помітив, що дитина має 9 місяців. Тєжко було Оксані бабі дєкувати, та водою кропитися. Попросила вона священика, жеби підійшов. Мар’янчика відвели від нені, та він так плакав, ніби сам не свій. Максим був білий, немов смерть, а неня з батечком Оксани плакали й навперебій голосили.