• Той, хто вміє чекати — врешті-решт колись стане щасливим.

• Щастя — як поїзд. Ось воно рухається до твого серця, на п’ять хвилин зупиняється, а згодом за секунду покидає тебе.

• Часто люди намагаються здаватися кращими, ніж вони є насправді, та тільки час здатен показати їх істинне обличчя.

• Час не лікує. Він притуплює біль і дезінфікує рани.

• Ой-гой. Шо то за холєра, людське серце? Най би зовсім нічого не відчувало... («Квітка папороті»)

• Треба не боятися любити. Бо любов — на даний час найбільш прихована фобія, на несвідомому рівні її присутності чи відсутності бояться усі.

• Залежність однієї людини від іншої — гірше наркотичної. Бо ломку можна усунути медичним шляхом, тоді як насичене почуття назовсім не заглушиш.

• Гнів — це не паросток любові, швидше, гроно відмерлих почуттів.

• Немає злих людей, є лише прикра проекція тіла, яку вразила блискавка пітьми.

• Пробиваючи стіну до чийогось серця, спочатку впевнись, що це потрібно. Люди не чують, і це їх не найсильніший гріх. Люди не відчувають. Такий наш світ. І змінити його неможливо. А так би хотілося.

• Заради благодаті інколи платиш миттю, часом — годиною, а буває, і цілим життям.

• Першість — не в ідеальності. Першість в ідеалі того, на кого хочеш бути схожим.

• Порадити — не означає зробити за людину те, що вона спокійно могла б зробити сама.

• Чоловік — наче лезо ножа. Сьогодні він ріже для тебе солодкий кавун, а завтра — устромить біль у твоє серце.

• Кожна людина може літати, та не кожна відчуває, коли у неї проростають крила. Кожен музикант почує фальш у творі. Та не кожен впізнає фальш у словах. Усі ми різні, та нас об’єднує бажання бути дорогим комусь, мати крила та літати щиро, на повну силу. Та не кожен у змозі собі це дозволити.

• Нашим світом ходить епідемія гордості. І ніхто, навіть наймудріший, не може єї позбутися. Як не стараєшся, як не мучишся, чи себе на поталу бідам кидаєш — вона була, є і буде, тая проклята гордість. Нікому її не вдасться вийняти із серця. То закон природній. Але й гріх то, тяжкий гріх. Шоби його викинути з душі — потрібні роки («На Русалчин Великдень»).

• Іноді здається, що робиш правильний вибір. А іноді — що летиш у безодню. Навпростець через власні думки.

• Я ніколи не буду просити того, що інша людина не зможе дати, і ніколи не відмовлю тому, хто просить у мене шматочок мене у відповідь.

• Ми, грішні, вважаємо себе найскладнішими і найбільш філігранно виточеними творіннями Божими.

Непохитною руїною на землю впала ніч. Розтрощивши всі ілюзії, утративши контроль, він сидів і дивився удалину. Високий, стрункий, та за волею обставин зіщулився і став схожим на білого кролика. «Вона не прийде, — луною озвалося в голові, — вона ніколи не буде моєю...».

Темна кімната, стіл. Дві свічки, романтична вечеря та слід суму на його обличчі. Вона не сказала «Так», але й не відмовила йому в радості знову побути з ним наодинці. Вона завжди така. Загадкова, містична, тепла й водночас холодна, мов сніги на вершині Гімалаїв. Минула година... Дві...

Ні дзвінка. Ні іскорки. Ні звуку. Її телефон повідомив, що поза зоною досяжності перебуває не абонент, а серце жінки... Він знав, що вона не прийде. Але остання надія жевріла десь далеко всередині. Стук у двері? Ні, здалося. Доводиться лише чекати...

Гаряча ніч підпорядковувала собі зорі. Їй було тепло і так добре у його обіймах. Серце калатало, ліжко не розповіло б нікому їхню таємницю. Поштовх... Вона прокинулась, звільнилася з обіймів і раптом зрозуміла, що обіцяла Йому зустріч. Він сидить з вечерею і чекає на її «так». Втративши голову, захоплена полоном пристрасті, забула про свого «коханого». Та вона ж і не любила. Поважала, цінувала, але не любила.

Контрастний душ не змінив душевного стану. Алегорія та й годі. Кепсько почувалась, а зрадливе тіло відчувало насолоду. Це — мимолітна пристрасть, яка не мала захисту, та і як йому бути, коли все так швидко сталося і хвиля млості накрила її усю. Взяла таксі, похапцем одягнувшись і залишивши записку. Коротку: «Пробач. Це було помилкою. Мимолітністю. Моє серце порожнє... Нехай це буде нашою таємницею».

Третя година ночі. Неймовірна безнадія у його душі, та він не спав. Вона прийшла! О, яка втомлена, розгублена. Розлючена сама на себе.

«Пробач. Так загрузла в роботі, що не помітила часу». — Відвела очі, бо не звикла брехати. Він дуже зрадів і не помітив фальші. Ця ніч була чудовою для обох, бо саме тоді вони вирішили пов’язати своє життя шлюбом. Вона прокинулась у його обіймах і відчула, що понесла. Понесла не його дитину...

За п’ять років.

«Мамо, а чому всі в садочку кажуть, що я зовсім на вас не схожий, і очі у мене, як у дядька Олександра?»

«Не зважай, Сашку. То їм здалося...»

Сльози і невиплаканий біль були в ту ніч її супутниками. Бо один раз зробивши хибний крок — можна шкодувати усе життя.