— Так, пане шефе, але ми воліли, аби-с ви створили нам екстраординарні умови, — відповів Кароль.

— Що, вам потрібен додатковий стимул? — Попеску аж став навшпиньки від обурення.

— Ні, пане шефе, — нахабно випалив Гельмут, — нам потрібні гроші і додаткові повноваження.

Віктор Попеску тепер уже присів від несподіванки.

— І що? — притлумивши бажання заверещати, тихо спитав.

— Ми впіймаємо Кантеміра, — хвацько відрапортували дуетом інспектори.

— Ви і так мусите його схопити, — сам не знаючи чому, вимовив німецькою шеф бюра і одразу ж спохватившись, додав уже румунською, — це ваша робота.

— Ми просимо дати нам шанс, — трагічно-романтичним голосом промовив Гельмут.

Шеф бюра Віктор Попеску не був засушеним чиновником, він за молодих літ сам полюбляв поліцейську романтику, обожнював американські вестерни і порядки знав.

— Гаразд, візьміть у касі сто, ні, хай буде триста леїв і за три дні приведіть мені Кантеміра, інакше хай вас судять ваша честь і ваші револьвери. — Пан Попеску аж розхвилю

вався від урочистости моменту. Він мужньо потиснув своїм інспекторам руки і по-батьківськи поплескав кожного вище ліктя — до плеча дотягуватися — це означало ставати навшпиньки, а ситуація виключала будь-який комізм. Але детективи не йшли.

— В чому справа, хлопці? — стурбувався шеф.

— Хіба можна на триста леїв ловити такого хитрого душмана? — здивовано спитав Кароль.

— А на скільки? — зацікавився шеф.

— На три тисячі, — поважно відповів Гельмут.

— Добре, візьміть тисячу, — засміявся шеф і жестом шерифа північноамериканського Дикого Заходу звелів підлеглим забиратися геть.

Накрапав дощик, тому інспектори Штефанчук і Гартль одягнули макінтоші: Кароль — темно-сірий, а Гельмут — ясно-сірий, це при тому, що сірі капелюхи «борсаліно» в обох були протилежних відтінків. Для початку вони вирішили випити кави.

— Візьмемо візника, — сказав Кароль, стратегічно оглядаючи мокрий хідник і свої модні черевики з коричневої шкіри у дірчастий візерунок. Гельмут теж дбайливо оглянув свої такі ж черевики, але зі шкіри жовтої і погодився.

— Гей, — крикнули вони на візника. — До двірця!

На чернівецькому вокзалі був ресторан Марії Попеску, який, окрім доброї кави, відзначався ще й славою своєрідної біржі темних оборудок. Тут завжди можна було знайти потрібну людину, потрібну, звісна річ, кримінальним злочинно-поліційним колам.

Кароль і Гельмут зайшли до ресторану, недбало кинули свої капелюхи й макінтоші гардеробнику, довго стояли перед дзеркалами, поправляючи шовкові краватки та доводячи до досконалости набріолінені зачіски, і нарешті ввійшли у залу. До них підкотився сам метрдотель, товстий мадяр з гусарськими вусами.

— Що панство бажає?

— Кави.

— А до кави?

— Рому, — кинув Кароль.

— І бішкоптів, — додав Гельмут, — мигдалевих.

— Є дуже добра дульчяца з троянди, — повідомив метрдотель.

— Ні, дякую, лише не дульчяца, — засміявся Кароль, — я ще в дитинстві наївся цих ласощів на решту життя.

— Я теж, — засміявся й собі Гельмут, — але до нас був приходив один жебрак на ім’я Сигізмунд, так от він міг з’їсти дульчяци без обмежень. Скільки давали, стільки і їв. При тому води споживав зовсім небагато.

— Цей Сигізмунд такий бундучний і гоноровий, з цісарськими бурцями? — спитав Кароль.

— Такий, — підтвердив Гельмут, — він ще носив цвікери на шовковому шнурку, щоправда, одне скельце тріснуте, а другого не було зовсім.

— Знаю. — Виходило, що обидва знали жебрака, що носив бакенбарди, як у цісаря Франца-Йосифа, і малофункціональне пенсне. — Він до нас теж приходив, — продовжував Кароль, — страшенно був зарозумілим.

— Так, казав, що він від давньої сарматської шляхти, — підтвердив Гельмут.

— Ходив він до нас довго, — почав розповідати Кароль, — і якось напередодні Різдва батько, зауваживши, що у пана Сигізмунда штани вже геть продірявилися, подарував йому нові, щоправда, не з англійської матерії, а зі звичайного сукна. Пан Сигізмунд ретельно обдивився подарунок і з гідністю повернув назад: — Цейгови сподні! Нє, я того не ношу, проше пана.

— Суконні штани! — Гельмут засміявся. — Він такого не носить!

— Мало того, — продовжував Кароль, — опісля він до нас більше не приходив, бо нібито зазіхнули на його шляхетський гонор. [1]