Здавши у квестурі Кантеміра під розписку, Кароль і Гельмут запланували легкий відпочинок у кнайпі, але їх викликав до себе шеф бюра Віктор Попеску.

— Є для вас робота, хлопці, — фальшиво тішився шеф, — цікава, захоплююча, романтична…

— Досить нам романтики, шефе, — скривився Кароль, — нам би пообідати.

— Знаю я ваші обіди з винами-коньяками і помаранчевим лікером на десерт, — кинув шеф, — ось усіх гайдуків переловимо, тоді й забенкетуємо, а зараз дивіться сюди! — Попеску на своєму столі за допомогою чорнильниці, попільниці і прес-пап’є почав пояснювати своїм підлеглим диспозицію.

— Банду Білінського і Теодоровича знаєте?

— Угу, — детективи понуро кивнули.

— Цієї ночі вони здійснили два пограбування: на вулиці Іона Крянґе, зв’язавши сторожа, взяли сейф будівельної фірми Мюллера, а на Евреясці пограбували помешкання багатого жида Катценеленбоґена, самого побили і забрали все цінне.

— А як ви знаєте, що це саме ці?

— А хто ще? — здивувався шеф. — Грабують тут і тут (чорнильниця і попільниця), за півгодини, поки прибуває за викликом поліція, ні сліду, ні духу, отже, ховаються вони десь тут (прес-пап’є). А це не що інше, як давнє злодійське кубло — Садгора! Втямили?

— Ні, — вперто заперечив Гельмут, — щодо Садгори зрозуміло, але де певність, що це саме банда Білінського і Теодоровича, а не якісь ґастролери, скажімо, з Сучави.

— Мой, не мороч голову, — відмахнувся Попеску, — хитрий жид їх впізнав, хоча й були у масках.

— Це інша річ, — поблажливо розвів руками Гельмут.

— Продовжуйте, шефе, — дозволив Кароль.

— Треба вистежити їхнє лігво у Садгорі, просто виявити хату, це і буде вашим завданням, а брати їх будуть уже жандарі.

— Чому жандарі? — здивувався Кароль.

— Банда дуже небезпечна, добре озброєна, мають автомати — «шмайсери» і «томпсони», може, навіть — кулемет, а це вже загроза державній безпеці.

— Та ми не проти, — усміхнувся Гельмут, — аби під бандитські кулі лізли жандарі.

— Но-но, — буркнув шеф, — це ж наші колеґи. Отже, ви завдання зрозуміли?! На допомогу вам даю аґента Фоку, що працює під прикриттям лахмітника.

— Та вже ж, — зітхнули детективи.

Обідали вони у кнайпі «Савой» скромно, без коньяку і лікеру, лише випили пляшку к’янті до подвійної порції паприкашу і — все. Потім за кавою почали складати план операції. Довго не думали, вирішили діяти просто, але нахабно і зухвало. Пішли до знайомого жида Срулека, що тримав на вулиці Турецькій ятку зужитого одягу, і пояснили, що їм треба.

Срулек дуже втішився з таких поважних клієнтів, і за півгодини Кароль і Гельмут познімали свої дорогі капелюхи, скроєні за паризькими взірцями костюми з англійської матерії та італійські доброї шкіри черевики з дірчастими візерунками, а натомість одягнули запропоновані Срулеком маленькі зелені капелюшки з павунами, тобто з павичевими пір’їнками, дешеві штапельні костюми: Кароль — ясно-коричневий, Гельмут — темно-зелений, грубої шкіри жовті широкі паски, шовкові сорочки: Кароль — блакитну, Гельмут — малинову, чорні хромові чоботи, халяви яких зібрали в «гармонію», і трохи напустили наверх штани. Револьвери свої детективи позасували за паски за спиною, у праві кишені піджаків поклали бронзові кастети, а за халяви чобіт позасували португальські ножі з викидними лезами. Потім узяли візника і поїхали в Садгору. Біля мосту через Прут звеліли візникови зупинитися і чекати, а самі вийшли на трамвайну зупинку і, вдаючи, що чекають на трамвай, запалили по цигарці «Салем № 6». Через якийсь час вони побачили ганчірника, що їхав своєю фірою з одним конем у бік Садгори.

— Він!

— Точно.

Детективи жестами зупинили фіру, підійшли і спитали ганчірника — вусатого неголеного дядька у простому повстяному капелюсі, на якому стрічку замінювали масні плями від поту:

— Чи пан має на продаж глиняні півники-свистунці? — запитав Кароль.

— На продаж нема, півник йде за кільо лахміття, — відповів на пароль аґент кримінальної поліції Фока.

— Честь, колеґо!

— Честь.

— Знаєш кнайпу «Два когути» у Садгорі?

— Аякже.

— За якусь годину будеш там сидіти і пити пиво і що би ми не робили, не устрявай, потім ми покажемо, кому сісти на хвіст.

— Гаразд.

… Два лайдаки у зелених капелюшках і хромових чоботях ввалилися у корчму «Два когути», як п’яні вуйки до кумової стодоли. Замість «Добридень» вони вигукнули «Курва-мама!» і «Футуз-мете!» Корчмар Дьордій Клейман, який уже щось видів на своєму віку, тяжко зітхнув: батяри! А коли побачив, що вони немісцеві, зайшливі, прибульці, то зітхнув ще раз.

— Мой, ти, — звернувся один з капелюшників до Дьордія, — горівка в тебе моцна?

— Моцна, пане, як шпірт, — лагідно відповів корчмар.

— Дай пів ока, — звелів один з батярів, сідаючи за дубовий стіл без скатертини. — А що маєш заїсти?

— А що панство би хотіло? — корчмар демонстрував дива пацифізму.

— Кармонадлі з кодкодриля маєш?

— Перепрошую, не дочув, — знітився Дьордій.

— Та ти, курва-дошка, глухий, як зозуля, — кинув батяр, — дай нам кармонадлів з кодкодриля, але борзо!