– Ідіть обідайте, а я додивлюсь це сам. Шахов не замикайте, - може, що треба буде.

Галушківський мовчки вклонився і пішов укупі з контор. ником обідати. Гордій зоставсь над рахунками сам, поспішаючись, щоб не дуже загаяти обід. Але не додивився він ще й половини першого рахунку, як двері трошки відхилилися і крізь їх у хату вистромилась невеличка голова на тонкій шиї з прилизаним, присмальцьованим волоссям та з гострою борідкою. Це був економічний прикажчик, на прізвище Олійниченко.

– Що вам?
– спитався Гордій, підводячи голову від паперів.

– Я до вашої милості, Гордію Васильовичу, - промовив Олійниченко і вступив у хату.

– Чого?

Олійниченко не відразу відмовив. Спершу він причинив добре за собою двері, далі озирнувсь по всіх кутках, чи нема де кого, а тоді вже підійшов ближче до столу і, зовсім схилившись до Гордія, стиха промовив:

– Зволите що провіряти?

– Еге ж. А що?

– Я, бачите, про те... Я, бачите, свої щоти маю...

– Як то - свої?

Олійниченко ще раз по хаті озирнувсь, а тоді сказав.

– Так... Управитель своє про робочих, а я своє. Він собі записує, скільки щодня робочих брато, а я всю зиму й весну - собі. Він собі - почому поденні, а я - собі...

– Покажіть.

Олійниченко поліз у пазуху, витяг з-під чумарки сувієй якихсь паперів і подав Гордієві. Вони пахли "махрою" і були добре висмальцьовані. Гордій розгорнув їх і почав переглядати. Це були досить порядні щоденні записи робочих, зовсім такі, як і в Галушківського. Гордій витяг з шафи управителя записи і прирівняв їх до цих. Різнація була чимала. Галушківський записував поденних мало не вдвоє, та й ціну їм становив більшу від тієї, що в Олійниченка. Гордій бачив, що коли рахунки не брехали і коли Галушківський з усім так поводився, як з цим, то половину того, що давала економія, він клав до власної кишені.

– А ви не помилялися?
– спитався Гордій у Олійниченка.

– Боже мій! Чого б я помилявся?!
– аж підскочив той.- Та ви тільки, Гордію Васильовичу, розпитайтесь у конторщика, - тільки на самоті,- так він вам і не таке ще скаже.

– Рахунки ці хай будуть у мене,- сказав Гордій Олійниченкові.- Але коли виявиться, що ваша неправда, то я вас не зоставлю більше в економії.

– Я за правду не боюсь! Мені не страшно! Ви тільки в конторщика розпитайтесь, Гордію Васильовичу! Він вам усе скаже - задріботів Олійниченко.- Та хіба саме це? Та, боже мій! Якби ви тільки знали, як він людей мучить. Він б'є їх нагаєм так, що кров виступає. Гордія мов що штрикнуло.

– Ви правду кажете?

– Та, боже мій! Та спитайтесь, Гордію Васильовичу, кого хочете! Та нема з тих, що в економії жили, чоловіка не битого. А позаторік хіба він не побив у полі чоловіка так, що той трохи не вмер: три тижні лежав хворий.

– Та чому ж він не жалівся?

– Еге, жалівся! Він бив його на самоті.

Олійниченко дедалі все насмілювався і розповідав такі управителеві вчинки, що коли всьому тому була правда, то Гордій не міг і дня держати Галушківського.

– Добре! Якщо цьому правда, то дякую вам, Олійниченку!
– сказав Гордій і пустив прикажчика.

Другого дня Галушківський поїхав на поле, а Гордій зоставсь з конторником сам. Він без передмов сказав:

– Ці рахунки писано, щоб мені показувати, а де справжні рахунки, де написано, що справді трачено в економії?

Конторник не здивувався, бо запевне був у одній спілці з Олійниченком. Він сказав:

– Рахунки справжні є, але в управителя і він їх нікому не дає.

– Чому же ви мені цього не сказали?
– спитавсь Гордій.

– Простіть, Гордію Васильовичу!
– вклонився конторщик.
– Ми люди під чужою волею. Ви сами знаєте - у мене сім'ї зо мною дев'ять душ, та все малеча. Хоча воно й правда була б, якби я вам сказав усе, та тільки буває, що й правду брехнею зроблять. Управитель велику силу мав за покійного Никодима Петровича... А що як мені не поймуть віри, його сила переважить,- де я тоді з своєю дрібнотою подінуся? Хоч з мосту та в воду!.. А тепер, як ви мене, Гордію Васильовичу, питатесь,- то мені не страшно вам і всю правду сказати.

– Кажіть усе, що знаєте!
– звелів Гордій.

Конторник почав казати. Розказував здебільшого те ж таки, що й Олійниченко, але займав діло більш з боку рахункового. Витяг купу й своїх записів та іншого і показав Гордієві. Тут були і власною рукою Галушківського писані речі - такі що він, мабуть, забув про їх та й кинув, або конторник їх украв у його. Вони виразно свідчили, що Галушківський крав. Гордій спитавсь, як поводиться управитель з людьми. Конторник сказав те, що й Олійниченко.