Андрій одначе не покидав частенько заходити до свого вчителя. Одного разу, прийшовши в неділю (це було рано по весні) та згадуючи зимові лекції, він сказав Демидові:

– Я все оце думав, і дивно мені було, що ось скільки лилося крові за народну волю, а тоді знову народ у панській неволі опинився. Я думаю, що воно так: якщо відразу смикнути, то воно чуть; а якщо потрошку затягати петлю, то його мало й помітно, наче й не чуть,- а так затягне, що потім і не зворухнешся. Он ви подивіться,- і тепер так. Багаті люди не смикають одразу, а потрошку затягають петлю. Бідному чоловікові ніяк і ворухнутися,- де вже там йому пручатися.

– А що ж хіба тепер?
– спитався Демид.

– Та що? Он ви гляньте хоч у нас, у Радівці. Там старий пан ні до чого не мішавсь, а все отой Галушка, управитель, робив... та й тепер робить... Ну, от він з нами, з радівцями, й зазмагався. Нам землю так вирізано, що вся кругом у панській, та й годі. Куди не повернись, так зараз худоба до панів у шкоду і вскоче. Чи скубнула, чи не скубнула там що, а вже об'їзний з нагаєм біжить і по спині тебе лата, і худобу займа, а тоді - плати.

– Чого ж ви не жалієтесь, коли вас б'ють?

– Еге, пожалієшся! Він так б'є, щоб на самоті, щоб ніхто не бачив, або хоч і бачать, так якономичецькі люди,- хіба ті за нами руку потягнуть? Ні, де вже кого жалітися - сами парубки зберуться та оддубасять.

– А хіба трапляється?

– А чому - ні? Так одного разу об'їзному боки полатали вночі!.. А то й Галушку самого... Одного разу пасуть наші люди воли - восени діло було - і я там був. І всі ми парубки здорові. Коли це набіга Галушка верхи, нагай у руці, а сам один,- мабуть, десь їхав та й побачив нас. Набіга та зараз:

– Ви, такі-сякі, нащо пасете на панському?

Та як підскочить та мене по плечах нагаєм, а тоді другого парубка. А далі - зирк,- аж воли не на панському, а тільки біля межі. Я тоді як скочу та як смикону в його з рук та його тим нагаєм - раз! А другий парубок підбіг та тягне його з коня. Та тільки й здоровий же каторжний Галушка: висмикнув у його руку та як дасть коневі ногами в боки, - так той кінь, як змій, і стрибнув на нас, за малим не подавив, - ледве оступились, а Галушка втік.

– Ну, що ж він тоді?

– Та що? Він уже давно уївся в наших людей, а тоді ще почав дошкуляти. Був у нас клапоть луки. Він зазмагався за той клапоть: якономичецький та й якономичецький. А він - наш. І вже так, що й мірщика кличе. Приїхав мірщик, почав міряти і той клапоть до економії міря. Ми тоді громадою зібралися - не даємо і мірщика прогнали...

Андрій спинився, і обличчя в його відразу похмарніло.

– А тоді ж що?
– спитався Демид.

– А тоді він у суд! Оце вже другий год позиваємось... Він править не то йому землю, а й гроші щоб заплатили за неї - по 20 рублів за десятину, бо воно лука, - говорить, - сіно... а тієї луки 10 десятин, то щороку це 200 рублів, а ми ту луку косимо, відколи воля вийшла, - то хіба се мало нам платити? А наша радівська громада невелика, 300 душ.

Андрій замовк, і обличчя в його зовсім осмутніло. Трохи згодом він махнув рукою і ще щось хотів був казати, але ж ту мить двері відчинилися, і новий гість уступив до хати.

– Здоров, Демиде!

– Гордій!..

Це був справді Гордій. Демида не здивувало, що він прийшов, бо знав з його останнього листа, що він має приїхати. Товариші поцілувалися.

Андрій почав прощатися і пішов.

Товариші цікаво розглядали один одного. Гордій був такий, як і перш, тільки щось лягло на його обличчя таке, що зараз брало очі, скоро на Гордія глянеш. Щось невпокійне, мінливе пробігало по тому обличчю, дивуючи Демида.

Гордій теж дивувавсь на товариша. Той заріс дужче бородою, обличчя йому погрубішало. Очі, які були спокійні, такі й тепер. Але вся його постать, одягнена не в звичайну Гордієві панську одежу, а в сільську чумарку, - якось покремезнішала, змужичіла.

– Та й селянин же ти зробився!
– вимовив нарешті Гордій.
– Та тебе й не пізнаєш, що ти був коли городянином. Що ж ти робиш, як ся маєш? Чув, чув, що ти тут зробився народним просвітником, ще й "толстовцем".

– Нащо так казати і виясняти те, що ми робимо, неодмінно чужим впливом? І чи багато нового в тому, що я кажу чи роблю? Чи дуже це різнить з Шевченковими поглядами на себе: бувши інтелігентом (адже він був інтелігент!), зоставатися мужиком, одружитися з мужичкою, а не з "панночкою одукованою"? Ні, не від Толстого світогляд мій іде, а від Тараса Шевченка. Він не одрізняв націоналізму од демократизму. Так думаю й я. Коли б я прийшов до народу "паном” хоча б і ліберальним, то він мені віри не поняв би і мої слова хоч і слухав би, але думав би, що я брешу. Я й зважився спершу заробити сю велику річ - народну віру. Заробити ж її можна, тільки виявивши себе людиною що робить практичне діло, таке, що його годує, виявивши себе тим, що народ зве словом хазяїн. Найзручніший до цього шлях був заходитися коло своїх господарських справ. Я й заходився.

– І вірять же тобі?

– Як тобі сказати? Дехто вірить, наприклад,- оцей Андрій... А інші... наш народ хитрий дипломат у відносинах до інтелігенції. Інший добродій знатиметься з тобою кільки років, розмовлятиме часто і, здається, віритиме всьому, що ти скажеш, а потім виявиться, що, слухаючи тебе, він до кожного твого слова додавав "брешеш".

Гордій зареготався:

– Ну, братику, так далеко не сягнеш!

– Еге, але це доводить, що якомога більше такої роботи треба. Що більші мури постали проміж інтелігенцією та народом, то більшої праці треба, щоб їх розваляти, бо тільки тоді, як їх не буде,- тільки тоді ми виграємо справу.