Шрифт:
За кущами щось зашелестіло, і через місток скоро промайнуло дві тіні з тихим сміхом і боязкою, короткою мовою. Хлопці глянули їм услід.
– На гуляння побігли, - трохи помовчавши, промовив Грицько.
Умгу...
– буркнув Яків.
– Цілуватися будуть...
– Нн-да...
Далеко на озері, з-за очеретів, виринула під проміння низка човників: рибалки розставляли ятери.
Яків потягся, сів, осміхнувся й заспівав чудовим дзвінким альтом:
Чорнії очі, чорнії очі, Темні, як ночі, нені, як день. Ой очі, очі, очі дівочі. Де ж ви навчились зводить людей!..Тихою, чарівною тугою понеслася пісня над водою, луною оддалася десь за озером і стихла.
– Знаєш, що я скажу тобі, батьку!
– обірвавши пісню, раптом звернувся Яків до Грицька; лінь зразу зникла з його лиця.
– Пам'ятаєш, як допікав я тобі Галею?.. Все брехав я тоді! їй-богу, брат, брехав!
– Та ну!
– здивувався Грицько.
– Брехав - вибачай! Маю сам гріх - і тепер покутую тобі його. Раз колись на вечерні в церкві Галя стояла в темному куточку; недалеко од неї ти: і я підстеріг, як вона глянула на тебе... Ех, брат, і глянула ж!.. Мені чогось зробилось тоді так гарно і смутно чогось... і я позавидував тобі. Люби її, брат, плюнь на все, що там хто каже: вона гарна дівчина. Виростеш - поженишся з нею... З вас гарна вийде пара!
Грицько зітхнув і, трохи перемовчавши, промовив:
– Усе теє треба забувати... Ех, Яків, не знаєш ти, що в мене на думці!
– ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом.
– Галя - то так собі... не важне... а головне у мене зовсім не те.
– Ну, а що ж?
– тихо спитав Яків.
– Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що-небудь зробити таке, щоб усі здивувалися, щоб... ех... не вмію я вимовити тільки!
– прибавив він, зітхнувши.
– Колись був у нас на станції жандар, - після паузи задумливо казав Грицько, - він розказував про якогось студента. Як його брали в тюрму за те, що він правди все шукав. Такий гордий, казав, сміливий; начальству всю правду ріже у вічі, скрізь, каже, неправда... Все за бідних людей стає, а сам - пан! Каже - заховали правду та й держать під замками!
– Яка ж то правда?
– тихо-тихо спитав Яків...
Високо піднявся над Мар'ївкою місяць. І в хуторі, і в гаю все змовкло, заснуло, а хлопці сиділи над озером і тихо розмовляли. Очі горіли у їх, уші палахкотіли. Новий, чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхніми очима й вабив своєю могутньою красою... А в грудях тремтіло і замирало бажання сміливо вступити у той і жагучий, і страшний, і непереможно привабливий, прекрасний світ...
Другого дня в школі був акт. До школи поприходили хлопці з більш поважним виглядом, зодягнені по-празниковому, і навіть менше, ніж завжди, на дворі пустували. Старші школярі, особливо ті, що цього року кінчали школу, навіть зовсім не брали участі в гульні.
Збившись окремим гуртком, вони обмірковували свої справи; поділялися думками, хто куди думає поїхати по школі. Либонь, усі намірялися роз'їхатися по школах: по фельдшерських, по семінаріях, по технічних.
Один Макар тільки одставав од товаришів: його батьки одсилали кудись у приказчики, Макар жартував, називав себе майбутнім купцем. І тільки після того, як, одержавши похвальний лист з рук учителя, заплакав він, як дитина, схилившись на лаву, - усі побачили, як боляче було йому розлучатися з мріями про вище вчення.
Всім випускним було смутно. Шкода було товариства, школярського життя, шкода шкільних стін, де збігло стільки років і де пережито стільки вражень, добуто стільки знання.
Краще за всіх, здається, почував себе Піхтір: він боявся, що в цьому році його виженуть зовсім з школи, бо він був второгодник, аж йому дали дві передержки - і він ходив по двору мало не догори ногами.
Коли розходилися хлопці по домівках, Грицька наздогнав Андрій і перший раз за скілько місяців подав руку.
– Ну, батьку, годі вже нам сердитись - може, я винний трохи, може...
– Е, що там згадувати!
– міцно стискаючи йому руку, радо сказав Грицько.
– Що було, те минулося...
– Але ж, батьку, признайся, - осміхаючись, казав Андрій, - таки гарна була капосна циганка, коли задурила голову навіть старому Тарасові Бульбі!..
Перед хлопцями зринула постать чорноокої веселої дівчинки, що ясною зіркою пройшла на фоні їх школярського життя, і колишні вороги глянули один одному в вічі й засміялися.