– Чого ревеш, дурний Піхтіряко, - казали йому, зводячи його голову, - бач, який він у нас тонкослізний!

– Не лізьте до мене, одчепіться од мене!
– схлипуючи, казав Піхтір і ховав у рядно своє червоне, заплакане, в пилу і в патьоках лице...

В селі давно вже всі спали. Крикнув десь півень. По всіх хатах було темно, тільки в Титарчихи довго блимав ще маленький огник на печі.

Перший раз засиділись хлопці до півнів.

Прокидаючись, ще в постелі, кожного ранку Грицько завжди перш за все почував, що в його житті є щось світле та радісне. Коли він увіходив у клас і не бачив її між школярами, йому зразу починало здаватися, що немов хтось невідомий прикручує світло, і кругом ставало нудно, сіро, навіть темніше, ніж було перше. Тільки ж Галя з'являлася на дверях - таємничий ліхтар піднімався знову, і робилося в класі ясно й радісно. Признаватися Галі Грицько не поспішався і не намагався напевне довідатися, хто їй більш до вподоби, - чи він, чи, може, Андрій. Зустрічатися з нею зблизька став він рідше. Коли зіходилися вони й починали розмовляти, - звичайно, більш за школярські справи - вона тоді здавалася Грицькові давньою Галею, бідовою школяркою - і більш нічим; коли ж він не бачив її або дивився тільки здаля - образ її повивався якимись чарами; голос, лице, постать робилися незвичайно ніжними, недосяжними. Одначе завжди від усіх таїтися з своїми думками було нелегко: бажалося довіритися з ними перед яким-небудь щирим товаришем, поділитися з ним своєю радістю. Коли ж з ким?

Не з Макаром, що не зрозуміє його й підійме на глум, і не з Яковом, суворим філософом і стоїком, що зразу визнає це за зраду товариству й осудить його.

Вибір його скоро спинився на Піхтіреві: він завжди у всьому йме йому віри; хай не зрозуміє, хай здивується, - зате прийме близько до серця його справу.

І він постановив усе розказати Піхтіреві.

Одного дня, коли надворі почала вже показуватися з-під торішнього листу та сухого бадилля зелена травиця, Грицько з Піхтірем, як тільки розвиднілось, були в класі. Крім їх, там ще не було нікого. Поговоривши про всякі шкільні справи, хлопці на який час замовкли. Грицько присунувся ближче до Піхтіра, глянув йому в вічі й тихо сказав:

– Слухай, Піхтір, я маю щось тобі сказати.

Піхтір насторожився.

– Тільки ж ти нікому не скажеш?
– спитав Грицько, серйозно дивлячись на Піхтіра.

– Нікому в світі!
– гаряче одповів той, почуваючи, що зараз дізнається про щось дуже цікаве.

– Забожись!

Піхтір мовчки написав пальцем на лавці хрест і поцілував.

– Ну так знай же: я люблю Галю!

Очі Піхтіреві широко розкрилися, і він з дива аж присів.

– Та брешеш?
– придушеним шепотінням всилу вимовив він.

Грицько в свою чергу написав пальцем хрест і поцілував. Піхтір сів на лавці й задумався.

– Ну що ж - і вона тебе?
– не дивлячись Грицькові в вічі, трохи згодом смутно промовив Піхтір.

– Не знаю... хто її знає... Ти ж знаєш, що коло неї Андрій...

В коридорі застукали чобітьми, і в клас почали вже сходитись школярі. Грицько з Піхтірем замовкли. Скоро клас, немов бджолами, гудів школярами. Прийшла Галя. Піхтір ходив по класу неуважний і замислений; не звернув навіть уваги тоді, коли один з хлопців змазав його по лиці класною губкою. Підійшов до Галі, що сиділа за книжкою на лавці, боком став до неї і спідлоба дивився на неї довго і серйозно.

«І що він, що він знайшов у їй!
– думав Піхтір.
– Смаглява, як циганка, очі як у відьми, учиться на тройках, навіть є двойки - що ж тут могло причарувати Грицька? Що могло збити його з розуму, що він не побоявся острамитися перед самим собою, перед товариством і признатися, що баба взяла над ним верх!» І перший раз повірив Піхтір у велику силу жіночих чар. Щодо його, до Піхтіра, то він зовсім не розуміє їх і знає, що вони не подолають його, а коли забрали вони силу над Грицьком, над самим Бульбою, то, значить, є вони, прокляті, на світі!

Довго дивився Піхтір на Галю з одного боку, потім переступив, став дивитися з другого. Став пильно придивлятися на всі риси лиця: все у неї було просте звичайне, як і в інших дівчат. Піхтір знизав тільки плечима.

– Чого це ти, Василечку, так придивляєшся до мене? Чи, може, закохався?
– спитала Галя.

Піхтіра немов хто вколов голкою. Він одвернувся, плюнув з обуренням.

– Який ти сердитий, Василю! А я ж все-таки тебе люблю!

– На!
– промовив Піхтір і, здержуючись, бухнув Галю межи плечі.

– Отже хоч що, а люблю!

– Два, - одлічив Піхтір дужче.

– Хоч бий, хоч ні, - а люблю!

– Три!
– гепнув Піхтір мало не зо всеї сили.

– Хай ти сказишся, дурний Піхтіряко, то ж болить!
– лагідно промовила вона, трохи скривившися.

– Знаєш, за віщо це?
– спитав Піхтір.
– Не знаєш? Догадайся!
– І Піхтір поважно повернувся й пішов на своє місце.

Галя зацікавленими очима простежила за ним, подивилась трохи на його, і в її очах блиснула якась нова думка.

Після лекції, коли Піхтір, схопивши по арихметиці двойку, смутний сидів, розвалившись на лавці, до його проворненько підійшла Галя і сіла щільно коло його. Вона зазирала йому у вічі і питала:

– Ти щось знаєш, Піхтірчику, - скажи, що ти знаєш? Піхтір мовчки одвернувся од неї й поволі одвів її голову од себе.

– Не лізь!
– сказав він.

– Піхтірчику, голубчику, скажи - я завтра тобі шоколаду принесу, - улесливо приставала до його Галя.

Через невеличкий час Піхтір забув уже свою двойку, добродушно на весь рот посміхався й, хитро прищуривши очі, базікав, позираючи знизу на Галю: