Трохи шкода, що жодного помешкання не вдалося завоювати так, аби воно почувалося моєю власністю, моєю мушлею, моїм прихистком — як людське тіло. Але для мене всюди дім. Справжня небезпека — це дозволити будинкові тебе привласнити, прив’язати настільки, аби позбавити волі. Коли ти не зможеш з ним розлучитися, покинути його навіть у поліційній облозі, в умовах військового конфлікту, в пожежі…

Кульова блискавиця запливла в гості до моїх горнят. Я думаю, це все через Рікардо. Ми з кішкою сиділи на ґанку порожнього сусідського будинку і дивилися на полум’я. Я відчувала себе вороною. І так воно й було. Ми подалися з кішкою до міста, але нехай — все одно скоро осінь. Я не побачу своєї ріки. Я — цвинтарна ворона. Серпанковий слід чийогось сну. Я живу сном, забуваючи попередній, лише округлий блакитний камінь у горлянці примушує мене не засинати глибоко, знову згадувати про те, що позаду були сни, тож і зараз є сон, і надалі ще будуть сни. Я — сіра, я зливаюся з передсвітанням, туманом і людськими снами, які бачу з висоти пташиного польоту.

Бувають сни, від яких довго не можеш оговтатись. Навіть коли вже вийшов з хати, думаєш про те, що наснилося. Переживаєш окремі сцени сну, навіть не помічаючи, як опинився в місті. Виявив себе на вокзалі, а як добирався сюди — не пам’ятаю. Стою біля виходу метро і катуляю в голові один вислів — «реальний сон». Так говорять, коли уві сні ти не розумієш, що спиш. Але хіба щоразу, коли засинаєш, опиняєшся поза «реальністю»? Вмираєш, чи що? Чи це якась типу інша реальність, або не твоє життя? Маячня оце розділення на сон і не-сон. Трохи спостережливості, — і можна помітити, що ти просто блукаєш снами, чи блукаєш реальністю — один хрін. Коли згадую, що бачив уночі, то одразу ж замислююсь, чи хтось із нас прокидається коли-небудь. І що таке насправді прокинутись? Не просто перейти з однієї сцени до іншої, як герой фільму. Я згадую, як мені, одному з таких героїв фільму, особливо кострубаті склейки між епізодами муляють, наче шви лляного простирадла, — крутишся, чухаєшся, але не прокидаєшся.

Я купив собі нарешті байк і два тижні його обкатував. У таких випадках теж говорять щось типу «я почувався щасливим, наче уві сні». Можна подумати, що уві сні колись буваєш щасливим. Або якщо навіть і буваєш, то що? Це хтось інший переживає уві сні твоє щастя? Нарешті сьогодні мені наснилося, ніби я їду на вокзал зустріти Елю, сонце тільки вибралося на дахи, мало машин — можна розігнатися, для повного щастя скупатися у ранковому вітрі, і я розганяюся, просто перед собою бачу фіру, котру зараз обжену, аж тут — спалах, біле світло, брязкіт, гуркіт, просто обісратися можна від такого — ніби весь світ вибухнув, я ще встигаю зрозуміти уві сні, що врізався у якогось депутатського урода, котрий вилетів на поворот з бічної вулиці, бачу, що це я втелющився у джип і помер, і лечу, і мій байк понівечений летить — ніби ми сміття у космосі. Я прокинувся у такому шоці, що навіть не розумів спершу, де я — ну, це відчуття після нічного кошмару багатьом знайоме. І я чогось так перестрімався, що поїхав зустрічати Елю на метро — просто не зміг себе змусити відкинути ці забобони про віщі сни. А перед виходом з ескалатора я підняв голову і глянув у відеокамеру спостереження, я так завжди роблю, намагаючись уявити себе по той бік: як я годинами, днями дивлюся на невпинний потік людей: вони сунуть і сунуть, в одному темпі, наче продукти на касовій конвеєрній стрічці в супермаркеті, може, десь там на виході між дверима їх пробиває по штрих-кодах. Інколи дехто підніме лице і гляне в камеру. Чи почувався би я їхнім богом? Таким їхнім богом, котрий лише спостерігає і ніфіга не може зробити.

І ось я стирчу на вокзалі і не доберу, навіщо і як я тут опинився. Слова «щоб зустріти Елю» мені ні про що не говорять — це якийсь глюк зі сну. Я вже починаю панікувати: може, це я зараз сплю, але тут повз мене проходить засмагла юнка, з гуркотом тягнучи за собою валізу на коліщатках, і я ніби усвідомлюю, що ось це і є «реальність». Від її плечей і спини так потужно війнуло кримським запахом, наче вітер з моря потерся писком об моє лице. Її шкіра, топ, волосся, навіть її валіза пахли гарячою сіллю, кипарисом, скелями, травами і тим стерильним дорожнім пилом, котрий буває тільки в горах.

Зі схрещеними ногами, обіпершись об стіну спиною, я сиджу на кухонній підлозі й спостерігаю за власною тінню. Моя тінь танцює для мене. Сьогодні її пантоміма — прокволе танґо на поверхні торф’яного болота, глухого лісового багновища. Сьогодні моя тінь — погідна і не намагається істерикувати, попереджати і пророкувати — вона просто танцює мій внутрішній спокій. Це не танґо пристрасті, відчаю або сексуальної війни — це танґо сексуальної млості. Таке теж буває.

Виходити на полювання за речами краще о четвертій-п’ятій ранку, коли туристів зрубає алкоголем… Але я вже давно не виходжу з хати…

Моя сексуальна ситість, точніше, той спосіб, в який вона мені дісталася, вже не лякає і не бентежить мене. Бентежать контури моєї тіні. Таке враження, що тіней — дві. Мовби одну (мою) накладено на іншу, трохи прозорішу. Моторошне відчуття: ніби моя тінь відкидає тінь. Причому не подібну до себе контурами.

Я ковтаю вина з баклажки і закурюю.

Так і є: пара тіней прокволо танцює танґо. Бетонний Цвіркун з балкона задає ритм. Я стежу за кожним па.

І ось нарешті дві тіні роз’єднуються остаточно: прозоріша вигинається місточком на лікті моєї — темнішої — і мете патлами підлогу. Темна тінь підтримує її за поперек і нахиляється — ніби для поцілунку.

Прозора довгокоса тінь належить Електрі, але що би це могло означати?

Затерпли ноги і спина. Я підводжуся і йду до покою, де покоїться на широкому ліжку Електра. Тіні не зважають на мене — продовжують своє сомнамбулічне танґо Бетонного Цвіркуна.

До вікна зазирає Повня і облизує повіки Електри. Еліному тілу зараз щось біля двадцяти чотирьох років.

Завтра намиє дощами ще кілька років, Електра все ще світитиметься дивною мармуровою красою. Я навіть зможу вловити її метеликове дихання і, кохаючись з її тілом, відчути щось ніби трем чи ніжну судому її лона. Груди її будуть пружними і запаморочливо хтивими, а пипки — ледь відчутно затвердлими. Тоді її тіло стрімко старітиметься, а на Гекати — цілих чотири безмісячних чорних ночі й чотири бетонно-безрадісних дні — на ліжку лежатиме задубіла сива мумія, вкрита брунатними піґментними плямами й глибокими зморшками, ніби дощова вода у діжі — сухим листям, брижами й відбитками дощових хмар.

Але я все одно щоночі входитиму в Електру, як би тяжко і болісно це мені не давалося. Просто уявлятиму себе таким же старим і мертвим, уявлятиму нас подружньою парою в родинному склепі. Усього лише чотири дні.

А потім знову відродиться цикл Місяця, Електра розім’якне, крізь перґамент і гіпс березнево проступить тринадцятилітня бузково-абрикосова дівчинка і стрімко дозріватиме до Повні.

Скількись місячних циклів тому від сьогоднішньої ночі я так само сидів на кухні вночі. Щось читав, пив каву і слухав Бетонного Цвіркуна. Той несамовито кричав, мовби вимолюючи своїм дезом у Гекати Місяць. І тут на кухню вийшла Електра.