— Не спиться? — запитав я, глянувши на кохану і знагла подивувався: Еля мала вигляд абстинентки, яка щойно заштрикнулася або нюхнула стимуляторів.

Анітрохи не заспана, вона дивилася на мене чорними зіницями, розширеними на всю райдужку, мені навіть здалося — на всю роговицю.

— Я жива! Запам’ятай це: я — жива! — черевним голосом урочисто виголосила Електра.

— Люба? Що ти, мала? Тобі наснилося жахіття? Я знаю, що ти жива! — схарапудився я.

— Я жива, — повторила Електра, — поклянися, що кохатимеш мене — щодня, щомиті, що би не сталося! Поклянися, що не виженеш мене з цієї хати і не пустиш сюди чужих людей! Нікого! І завжди знай: я — жива!

Я схопився на рівні, перекинув стілець, на якому сидів, і кинувся обійняти Електру — пригорнути, заспокоїти — їй часто снилися якісь жахи (вона відмовлялася говорити, що саме, запевняючи мене, буцім усе забула, щойно прокинулася).

Якесь убивчо яскраве холодне світло засліпило мене, оглушило гуркотом, ніби наді мною промчав поїзд метро, залило мені гортань живим сріблом, спалах вихопив обличчя у хірургічних масках…

Електра зникла. Я ошелешено постояв мить, потер запалені очі й вирішив, що задрімав за столом — тож макабрична поява Електри мені наснилася. Я закурив (я ще тоді курив) і вийшов на балкон. З далекого парку вогко війнуло ясмином. Ще трохи постояв, міркуючи над видінням, пожбурив у ніч недопалок й поплентався чистити зуби. Якось враз на мене гухнув мокрий лантух нелюдської втоми. Я заледве дочовгав до ліжка, обійняв Елю і гулькнув у забуття.

Вранці Електра виявилася мертвою.

Моє тіло відчуло це одразу: щось не так. У ліжку, у повітрі, у всьому світі. На линві пробудження я пережив страшну конвульсію, ніби уві сні до мого єства занурився екскаваторний ківш і вигріб з мене всі тельбухи — легені, серце, кишки, печінку… Задихаючись, похлинувшись криком, я підхопився і сів у ліжку. Віддихався. Повернувся до Електри. Вона лежала спиною до мене, скрутившись клубочком, і повітря довкола неї нагадувало крижану скоринку перших приморозків на ранкових калюжах. Я потягнувся, взяв Електру за плече і шарпнув на себе. Тіло слухняно перекотилося на спину — мов ганчір’яна лялька, набита піском.

Я не став ані торсати Електру, ані ляскати по щоках, ані намагатися підняти — я все зрозумів. Сидів і тупо дивився. Не знаю, скільки часу.

Принаймні я раптом зреаґував на освітлення: посутеніло, і космічно-погідні контури Електриного тіла тихо загострилися. Я вийшов на кухню. Глянув на горня з недопитою мною ніби вчора кавою, згадав нічне явлення Електри.

Невідь-скільки, не думаючи ні про що, навіть про причину наглої Електриної смерти, я стояв на балконі і сліпо дивився поперед себе — там загусала ніч і витикався Молодик. Можливо, так спливли і дні, бо перед моїм поглядом пропливло безліч літаків.

Різаний біль у сечовому міхурі привів мене до тями. Я сходив до туалету й рішуче рушив до покою.

Електра лежала на ліжку.

А поряд з нею простирадло виминалося під вагою предмета, не придатного до опису людською мовою. На позір принаймні він скидався на щось глиняне.

«Я жива, — причулося мені шепотіння зсередини цього предмета. — Я біжу по скалках розбитих зірок, наче танцюю на шклі усіх склянок, які я колись розбила, краплі моєї крови падають з неба на ваші обличчя — ляп, ляп, грьобаний вишневий апокаліпсис, — ви розмазуєте пиками юшку і хреститесь! Я мчу босоніж битим шклом зірок на асфальтовім небі, бо скоро там, куди я кваплюся, закривається весільний салон — крамничка з чорним вельоном на вітрині. Я маю чорну струну, за яку можна висмикнути зі світу будь-що. П’яні по берегах річок виють проти ночі, наче вовкулаки, дві трохи надщерблені повні дивляться одна на одну, мов у трюмо: з північного сходу і з південного заходу, а моя сеча вигравірувала на піску силует жирафи. Твої стерті на боках об бетон дешеві запальнички… якісь клапті і спалахи твоїх звичок і дій… вплетені у клапті і спалахи намальованого простору… Велетні, гіганти, циклопи крокують нічною планетою. Їхні велетенські, гігантські, циклопічні памперси — завбільшки з кабіну будь-якого учасника шоу просапних механізмів — валяються по берегах річок. Велетенські, гігантські, циклопічні труси коливаються, випрані, на білизняних мотузках. Харчки велетів, гігантів, циклопів утворюють болота серед лісів. Велетні, гіганти, циклопи зупиняються вночі посцяти — і стають річки. Людські і токсичні, як усе людське. Я хочу припинити все це! Я хочу припинити снити всі ці візії. Мені так страшно, любий, і я не можу нічого вдіяти — мною кидає, мов тріскою в кораблетрощі. Я хочу припинити бути тріскою. Навіть якщо це риба. Чи омонім. У сансарі все однаково».

ЕЛЕКТРА: нонопасаранмарія_зажувало_кокте-belle — обережно вивільняючи з-під коліс потяга № 146 Сімферополь — Київ зажовану плівку, вимотуєш із себе ці невиліковні уривки, витягнуту на волосінь магнітну тасьму — слухаєш дощ крізь стукіт потяга, дредастих музикантів — крізь дощ — просвітлення — це знати, що вся музика звучить у просторі прямо зараз, чути її, слухати і мовчати, бо вона слухає і чує тебе! — плівка вимотується навспак, жується, рветься — з кінця на початок…

Сімф розпливається вогнями у дрібному осінньому дощі й циганському галасі…

«б…дь, как трудно работать с пьяными людьми!» — говорить водій-татарин, зупиняючись нарешті на Сімферопольському вокзалі…

всю дорогу строкаті піпли, перебуваючи в суцільному об’їбосі, горлають у темряві гіти вісімдесятих, вимагають зупинок на перекур і на посцяти, у салоні тхне коньяком і одягом, який ночував на пляжі, у салоні бадьоро волають Аль Бано і Роміна Павер, Modern Talking i London Beat, «Кукарелла» і «Но пасаран, Марія» повторюються тричі, ще один п’яний перекур — і я запізнюся на потяг. куди — куди я запізнюся?..

на Коктебельському автовокзалі тлумиться весь цей шальоний дредасто-фінічковий пістрявий розхристаний нарід — його не пускають до автобуса на 18:10, мотивуючи цей побутовий апокаліпсис пришестям додаткового автобуса (того самого, з веселим водієм-татарином, котрий забере всіх і двадцять хвилин чекатиме якогось розпиздяя, що пішов по коньяк)…

в Коктебелі вітряно, тіні дощових хмар стікають зморшками Карадаґа у холодне, ватяно-тихе прозоре море, нарід роз’їжджається. На сріблисто-бляшаній, мов луска мертвої, вже підсохлої риби, пляжній ріні — циклопічні купи коробок з-під піци, пляшки… згортки сонних людей — у спальниках, з беґами під голову… сміття на вузенькій затишній набережній, під акаціями, біля барів… гори, гори сміття…